Ярослав Овад - Бо війна війною... Спомини

Почали приходити різні накази. В запасний полк дивізії прибув генерал Шандрук і вояки цього полку склали присягу на вірність Україні. Генерал Фрайтаґ був замінений кимось іншим, а нам дали розетки з тризубами. Спочатку їх отримали тільки старшини. Я також отримав і негайно причепив на шапку. Були це овальної форми розети, такі самі, як колись мали січові стрільці, але не були мальовані на синьо-жовто, а тільки витиснуті з бронзи. Довго я тією розеткою не натішився, бо переспав одну ніч і мій тризуб зник. Хтось а наших, його «заіванив»? Мабуть це зробив уша Головко, який був найближче.

Ходили повідомлення, що Гітлер застрелився у своєму бункері в Берліні, а на його місце став став адмірал Деніц і очолив уряд. Він підписав акт про беззастережну капітуляцію Німеччини. Наша дивізія має швидко податися на захід, щоб не попасти в полон до большевиків.

Всі ці повідомлення про Гітлера та завершення війни підтвердилися. А ми все ще чекали на офіційне підтвердження відносно відходу з лінії, яке швидко надійшло. Прибув відповідний наказ про відхід всіх сотень з фронту. А ми, як найдалі відсунена на фронті частина, мали відходити останніми, але так, щоб большевики не зауважили нашого відходу. Для прикриття відходу артилерія мала почати в 12 годині обстріл совєтських позицій і стріляти поки вистачить набоїв. Зараз у різних спогадах цей час є описаний по-різному. Але я, собі записав, що ми мали відійти з позицій точно в обід. Поручник Козак вже відійшов, решта п'ятої сотні також. Залишився тільки я з чотою, яка по одному стрільцеві спускалася зі своїх окопів, так щоб «ваньки» не помітили і щоб не попасти під обстріл їхнього настирливого снайпера, який завдав нам стільки втрат. Зібралися мої стрільці біля бункера, де вже було безпечно від куль. Звідти ми гусаком подалися на захід, викинувши по дорозі все, що вважали непотрібним (протиґазові маски, лопати), але як цінність залишили амуніцію, ґранати, кріси, скоростріли, пістолети, МП і все, що нам здавалося потрібним для дальшої боротьби. Бо ми не знали, що нас може чекати, а викинути все можна було і пізніше.

Ми йшли, орієнтуючись по карті, дорогами, які вели нас на захід, аж до смеркання. Але ще за дня ми переходили попри позиції нашої артилерії, яка вистрілювала останні набої, а після того гармаші псували гармати, викидали непотрібні речі і на конях від'їжджали на захід. Переходили ми біля одного складу, де була нагромаджена різна зброя: кулі, фаустпатрони. Ми дивувалися, що нам давали обмежену кількість патронів, а тут бачили таку купу цього добра. Мабуть щоб це добро не дісталося ворогові, хтось з одного боку підпалив будинок і ми чимшвидше проходили далі, щоб не бути пораненими вибухами амуніції, які могли настати.

Ми йшли не дуже швидко, але все-таки мусіли поспішати, бо знали, що наші піоніри збудували для нас міст для переходу через річку Мур, який мали висадити в повітря наступного дня в обід, або навіть швидше, якби туди підійшли большевики. Коли почало смеркати, ми трошки сповільнювали хід, а деякі зі стрільців, може й з намови, хотіли залишитися і здатися ворогові. Ми зверталися до їхнього розуму, вказуючи на небезпеку большевицького полону, згадуючи про їхні звірства над тими людьми, які їм повірили. Тому хоч-не-хоч вони перемагали свою втому і йшли далі. Десь показався хорунжий Мотика (а це був кремезний хлопець) і тим, що вагалися в ході, давав ногами гака, як це роблять футболісти, щоб хтось падав, але при цьому він таких підтримував і пропихав вперед, щоб швидше йшли. Тому ніхто не залишився позаду і всі йшли далі.

Передкапітуляційний відступ з фронту. У центрі, в камуфляжному «пончо» — автор, хорунжий Ярослав Овад, праворуч від нього — десятник Головко.

Ми наздогнали всі чоти, що вийди попереду нас і, ставши в колону по троє, тягнули ногами як нормальне військо. Десь по дорозі появився поручник Підгайний і наша сотня зібралась у повному складі. Навіть появився звітодавець, якого я до того не бачив. По дорозі я зняв з шиї свою еркенунґсмарку [46] Розпізнавальний знак , яку хотів розламати на дві частини. Так роблять, коли когось застрелять, а після того з'ясовують, хто він такий. Але із забобонів я цього не зробив і викинув свою марку із записами у ній. Поручник Підгайний мав зі собою фотоапарат і коли ми так гарно йшли, він передав мені свою палицю, яку взяв зі замку, і зробив нам кілька світлин на пам'ять. Так ми йшли весь день і всю ніч до ранку. Коли вже почало світати, ми побачили річку Мур і наш славний міст для переходу через неї. Сповільнили хід і сіли в придорожному рові, де текла вода, щоб помити ноги і трохи відпочити. Поручник Козак, який зі своєю сотнею відійшов за кілька годин перед нами, також перебував у цьому селі, перед яким ми затрималися. Несподівано ми почули серію пострілів з автомата і хтось сказав, що це кілька совєтських танків, які перейшли вже неіснуючий фронт, випередили відступаюче наше військо і намагалися закрити нам дорогу та забрати в полон. Чому це якраз попало на сотню Козака, яку вони ще під замком закликали перейти до них? Немов спеціяльно знали, куди він буде йти і де затримається на відпочинок.