Данило Шумук - За східнім обрієм [Спомини про пережите]

— Чому це ви всі у такому піднесеному настрою?

— О, ви ж тепер у нас герой дня, — грайливо сказала Кузьменкова дружина.

— Про що це саме йдеться?

— Ну, хіба ви не знаєте, про що йдеться? Оце щойно був тут Ташкент і аж тремтів від розпуки і злости, що ви вкрали в нього наречену, — весело сказала Кузьменкова.

— Він уже тут, у Ревушках, усіх оббігав, — додав Кузьменко.

— Я, як женщина, радію з вами, — сказала Кузьменкова. — Ви добре вчинили. Звичайно, що будуть лаяти наші сухі політикани, але це дрібниця. Їм усім здається, що вони багато знають, а вони навіть основного не знають. Вони не знають, що таке любов, а це ж основне, найосновніше у житті людей. Любов скрашує все життя і вона всемогутня.

— Може воно ж так, може й ви маєте рацію, але саме тут, з Катею, йдеться зовсім не про любов, — сказав я і розповів їм усю історію.

— Все це так, але Катя поїхала розповісти вам про це тільки тому, що вона вас кохає, а ви вирвали її з-під самого носа в Ташкента напередодні одруження також тільки тому, що ви її кохаєте, — сказала Кузьменчиxа.

— Якщо воно й так, то я про це довідуюся щойно від вас, бо Катю забрав зовсім з інших мотивів, — жартуючи сказав я, — мотиви… всі ті мотиви мені в порівнянні з любов'ю — ніщо!..

— Ви тими своїми мотивами, як соромлива дівчина прикриваєте любов, яка є найціннішою перлиною у житті людей всіх віків і народів, — зовсім серйозно сказала маґістрова дружина.

— Не тратьте, друже, сили, здавайтесь! — жартуючи сказав Кузьменко.

Перед обідом до мене на домівку прийшов посланець від Володимира і вручив мені запрошення на обід. Прочитавши, я глянув на посланця і сказав:

— Добре, я прийду.

— Мені веліли прийти разом з вами, — відповів посланець.

— Гаразд, підемо разом, — спокійно відповів я. Цього кремезного молодого хлопця видно було добре натренували, як треба водити арештантів; він увесь час ішов на півтора крока з-заду мене, з лівого боку.

У домівці Володимира хлопець відхилив двері, стукнув закаблуками й відрапортував, що наказ виконано. Володимир вийшов назустріч, і, дружньо привітавшись, запросив до своєї кімнати. Крім Володимира був там іще Залісний. Він теж привітався по-дружньому. Незабаром господиня дому спитала, чи можна подавати. Володимир ласкаво попросив:

— Подавайте!

Обід був поживний і смачний, особливо вареники з сиром, залиті сметаною. Володимир і Залісний тримались вільно й весело, а я весь час був насторожений, знаючи, що поліція ніколи нікого без жодної справи не викликає. Раз уже покликали і так грайливо себе ведуть та ще й пригощають, знак — що від мене чогось їм треба.

При обіді Володимир, так собі, між іншим, запитав:

— Як там ваші справи, як робота? Чи ніхто, ніде, не робив вам яких перепон?

— Цю роботу з «Постановами третього Надзвичайного Великого Збору ОУН» я тільки розпочав і все йде ніби за пляном, — відповів я.

— А що це там у вас трапилось із Ташкентом? — дуже серйозно спитав Володимир.

Я оповів йому про той весь скандал якнайдокладніше.

— Я боюся, друже Боремський, щоби ви через той скандал не змаліли, — сказав Володимир. — Ташкент нам потрібний, він робить у нас добру роботу, я б йому не пожалів навіть і сестри рідної.

— А я зовсім іншої думки. Як на мене, ми не маємо права розпоряджатися й своїми сестрами, а про чужих сестер і мови бути не може, — відповів я.

— До цього часу я вас вважав за політика, а виявляється, що ви сентиментальний гуманіст-романтик, — сказав Володимир, — а сентименталізм з політикою поєднати неможливо.

— Усе залежить від людей. Якщо ви навіть найкращу, найшляхетнішу справу доручите неохайним людям її реалізувати, то «бруд» їх рук ляже чорною печаткою на ту справу і від тоді вона перестає бути шляхетною. Можуть змінюватись уряди й партії, але як довго не стане кращою сама людина, так довго значимого покращання в суспільстві не настане. А саму людину кращою може зробити мистецтво, література, а не політика, бо це ж царина духа, — відповів я.

— Вам би краще підійшло читати естетику в університеті, а не політику, та ще й у наш вовчий час, — сумно сказав Володимир.

— Це було б чудово, якби мені судилось стати викладачем естетики; на жаль, я не зміг здобути університетської освіти й тому не маю права читати естетики.

— А політику маєте право читати? — з усмішкою запитав Володимир.

— Політику маю право читати хоча б тому, що я її добре знаю, — категорично відповів я.

— То чого ж ви такої низької думки про ваш предмет? — запитав Володимир.