Данило Шумук - За східнім обрієм [Спомини про пережите]

На другий день, ідучи з обіду, раптом, абсолютно несподівано, я побачив підводу, з якої зіскочила та ж сама медсестра, яку я привіз із села Вербичне на Січ й примістив її у лікарні на роботу.

— Де ти тут взялася, Катю, — спитав я.

— Я до вас, — з сумом у очах сказала вона.

— О, цікаво!.. А як же ти знала, що я тут? — весело запитав я.

— Вранці сказали мені хлопці, котрі вас бачили.

— Добре, тоді підемо до учительської і там поговоримо, — сказав я і показав їй дорогу.

— Чи ви знаєте про те, що на неділю призначене моє весілля? — сказала Катя.

— Та звідкіля ж би я мав знати про такі речі? — весело відповів я, а тоді додав: — То може ти приїхала просити мене на весілля?

Катя закрила очі руками й заплакала. Від того плачу мені чомусь защеміло біля самого серця, я став її допитуватись, чому вона плаче.

— Зі мною хоче одружитись, всупереч моєї волі, узбецький командир, — крізь плач сказала Катя.

— А!.. Он воно що!.. А ти казала про те Сосенкові?

— Ні, не казала. Вони з Сосенком заодно, а крім того зараз тут Сосенка немає.

— То чого ж ти, Катю, властиво хочеш від мене?

— А до кого ж мені звертатись, як не до вас? Ви ж мене забрали з Вербичного й привезли на Січ, ви мене влаштували на ту роботу. У мене ж тут немає ані батька, ані брата, — отож я й задумала звертатись тільки до вас.

— Гаразд, може щось і придумаю. Взавтра увечері я від'їжджаю.

Ми вийшли надвір. Катя сіла на свою підводу й рушила їхати. Аж тут нараз парою розкішних коней появився узбецький командир з трьома своїми узбеками, відразу схопили Катю і пересадили на свою підводу.

Ця картина схвилювала й роздратувала мене. Я став думати не про постанови, яких ще не дочитав, а про те, як забрати Катю. А часу було мало, я мав від'їхати взавтра увечері, і людей у мене під руками не було таких, щоб мені допомогли.

Постанови я дочитав і післав до штабу, щоб мені дали охорону переїхати залізницю Ковель-Володимир, яку стережуть німці.

— Взавтра на Січ їде — Олесь зі своєю охороною, то й ви з ним поїдете. Він буде на вас чекати біля лікарні в селі Овлочин, — сказав секретар штабу загону.

— О, думаю собі, — це ще складніше. Але на подвір'ї біля штабу я зустрів Павленка-кубанця з його товаришем і зразу подумав: а чи не завербувати його на ту справу? Павленко, побачивши мене, дуже зрадів.

— Що ти, Гриша, тут поробляєш? — спитав я Павленка.

— Земляків своїх крадькома забираю від німців з Володимира.

— Може взавтра ввечері ви обидва захочете зі мною поїхати в Січ?

— Як накажете, так і буде, — відповів Павленко.

В Олеську, недалеко від Владинополя стояв Олесь зі своїм відділом. Я був з ним у добрих відносинах. Я й написав йому, щоб виділив мені двох стрільців зі скорострілом в охорону. Два добрих зі скорострілом стрільці на підводі прибули своєчасно. Кубанці теж були готові.

Зі мною їхало двох кубанців і фурман. Олесеві стрільці їхали з-заду за нами. В Овлочині біля лікарні нас зупинили узбеки з усіх боків. Це був так званий Леґіон Узбеків при УПА. Їм було доручено охороняти лікарні, тартаки, млини, маслобойні й мости. Три підводи з узбеками були вже готові від'їжджати. Узбеки хотіли їхати з-заду, але я на це не погодився й вони мусіли їхати поперед мене.

Була вже глибока осінь 1943 року. Дощі йшли безперестанно, дороги розкисли. Я їхав через Ралочки [13] [13] У рукописі — нечітко. і думав про Катю. В кінці села я сказав Павленкові і його другові: злізьте тихенько з підводи, залишіться незамітно з-заду, розшукайте зараз же медсестру Катю і скажіть, щоб вона негайно їхала з вами в село Ревушки. Підводу візьмете у станичного. У Ревушках я буду на вас ждати в школі у Ярослава. Зрозуміли?

Робіть це все тихо і спокійно. Павленко знає усю ту історію. Недалеко від залізниці (назву того села я вже забув) ми зупинились, щоб довідатись чи можна спокійно переїхати переїзд. В міжчасі ми злізли з підводи і зайшли до близької хати.

— А де Павленко зі своїм другом? — запитав мене Ташкент.

— Вони залишились в Овлочині, — відповів я. Ташкент відразу здогадався у чому справа і аж на лиці змінився, але більше й слова не промовив.

Десь опівночі до кімнати Ярослава у Ревушках у школі ввійшли Павленко, Катя і його товариш. Катю я велів відправити на хутір за село й наказав їй нікуди не виходити. Вранці Ташкент, зустрівши Павленка, відразу накинувся на нього з криком:

— Де дів Катю?

— Катю забрав Боремський, а де він її дів, я й сам не знаю.

Вранці я пішов до редакції, якою тоді завідував маґістер Кузьменко. Мене там усі зустріли з загадковими усмішками, а дружина Кузьменка аж сяяла. Збагнув я відразу, що причиною їх піднесеного настрою являвся я, але в чому саме суть, здогадатися не зміг і запитав: