Данило Шумук - За східнім обрієм [Спомини про пережите]

— Тяжкі і тяжкі всі ті справи, дуже тяжкі, — сказав я.

— Але хтось же мусить тим поратись, — немов виправдуючись, сказав Володимир.

— То так!.. У всіх державах є поліція і у всіх державах є злочинці, а в нас держави ще нема й невідомо, коли вона буде, а поліція вже є, — сказав я ніби жартуючи.

— Добре, мені треба ще йти. Ви, друже заночуйте в нас. Я прийду, то ми ще поговоримо, а взавтра вранці підете… Ви ж однаково зараз без роботи, — сказав Володимир і пішов.

Я ліг на ліжко — довго лежав і думав про все, тільки одне мені не приходило в голову, що якраз тоді в тому самому будинку вирішувалась моя доля: чи ходити мені далі по білому світу чи ні?

Володимир прийшов пізно, я вже спав. Вранці під час сніданку Володимир мене запитав:

— Чим ви, друже, зараз зайняті?

— Дочитую «Силу волі» («Воля моци») Ніцше, — відповів я.

— О, це має бути хороша річ?… Тією працею Ніцше захоплюються всі, але я сам її ще не читав, — сказав Володимир.

— Я не знаю, хто чим захоплюється, але мені філософія Ніцше не підходить, — категорично заявив я.

— Цікаво… Чому ж саме? — здивовано запитав Володимир.

— Ніцшівська надлюдина по суті є антилюдиною, тому кожна шануюча людей і себе людина ставиться до антилюдей з огидою. На ту антилюдяну філософію Ніцше фашисти сперли свою ідеологію. А практичне застосування її в житті — це є злочин. Гори розстріляних і спалених людей — це філософія Ніцше, наочна дія тих ніцшовських «надлюдей» — сказав я.

— А в Луцьку, у тюрмі, без слідства й суда розстріляли тисячі людей також антилюди? — з докором сказав Володимир.

— Так, це зробили також антилюди, — сказав я. — І в Домінополі розстріляли поляків такі ж самі антилюди. Нормальні люди такого робити не можуть.

— Якщо з усіх боків людину оточують антилюди, то щоб вижити, вона також змушена стати антилюдиною, — сказав Володимир.

— Узаконювати за будь-якими мотивами ту ніцшовську надлюдину, — це стати на шлях деґрадації роду людського, це патологічна психологія, — сказав я.

— Ну, добре… Доведеться самому прочитати того Ніцше, — сказав Володимир і попрощався зі мною.

— Так, неодмінно треба самому читати і самому думати, — сказав я.

Господарка дому, зобачивши мене, аж ойкнула, аж руки заломила:

— Ой, Боже, як добре, що ви вернулись, а ми вже думали, що ви не вернетесь…

— А чому б це я мав не вернутися? Мої ж речі залишилися у вас… — зовсім спокійно сказав я.

Господарка дому сумно похитала головою, а тоді додала:

— Кого забирає цей чоловік, який забрав вас, то ті люди більше вже ніколи не повертаються додому.

— Я цього не знав, чую це вперше, — щиро сказав я.

— О, це страшні люди, страшніші навіть від Ґестапо й Чека, — додала господарка.

— А УПА ви так само боїтеся?

— Ні, тих ми не боїмося, це хороші хлопці. Вони у нас на квартирі стояли, то це золото, а не хлопці, а тих СБістів, чи як там вони називаються, вони також не люблять, — відповіла господарка.

Надвечір я пішов у лазню. Помившись, лежав у теплій воді і думав: тіло то легко помити, а душу очистити від усіх тих брудів, що всупереч волі начіплялись до кожної людини, — значно трудніше. — Мені ж хотілося знайти таку партію чи організацію, яка б очищувала людей, робила їх ліпшими, а вийшло навпаки — я забрудився в тих партіях притаманним їм брудом, — думав собі я. Пізніше потішав себе тим, що ті партії чи організації — це ж активніша частина нашого народу, це організовано діюча частка. Отже ж не можна допустити до того, щоб там не було гальмуючої сили, яка б не допускала до повного морального падіння. Треба ж, щоб якась сила і тих відьомських нелюдів стримувала. Нелюди між людьми завжди були, але відкрито вони ніколи не виступали, вони прикидалися і навіть зараз прикидаються людолюбами. А Ніцше їх узаконив, звільнив від гальм моралі і вони стали виступати відкрито. Перестали не тільки соромитися своїх антилюдських вчинків, а навпаки — гордяться ними.

Днів через п'ять, рано вранці, до мене ввійшов якийсь незнайомий, узброєний в пістолет і сказав:

— Вас просять на вулицю.

— Хто? — спитав я.

— Зобачите, ви їх знаєте, — відповів незнайомий. Я вийшов. На дорозі стояла підвода, на якій сиділи Володимир і Залісний. Зобачивши мене, вони здалеку поздоровились зі мною. Я підійшов до підводи.

— Швиденько збирайтеся, поїдемо на Січ. 3 Колок будемо евакуюватися, — сказав Володимир.

Через хвилин десять я вже їхав з ними. Володимир сидів поруч, а Залісний напроти.