Данило Шумук - За східнім обрієм [Спомини про пережите]

— Як же вам там жилось, біля Берестя? — запитав я.

— В загальному не весело. Іноді мали бойові сутички тільки з німцями і то ми самі ті сутички їм нав'язували. Гірше було ось саме під Ковлем, — сказав сотенний.

— Цікаво, а чому ж під Ковлем гірше? Я думав навпаки, чим ближче сюди, то краще, — навесело запитав я.

— Червоні партизани не давали нам спокою. Німці в ліс чи в болота не підуть, а та сарана всюди лізе. От у селі Белитче [8] [8] У рукописі — нечітко. вони несподівано наскочили на наш обоз, точніше, на нашу військову лікарню, що переїхала з-під Камінь-Коширська в село Чорне Плесо, і перекололи багнетами всіх наших ранених та хворих на тиф, — сказав командир сотні.

— Як-то?… ранених і тифозно хворих перекололи?!.. — обурено, з недовір'ям перепитав я.

— Так, так!.. і ранених і тифозних перекололи всіх до одного, — сказав сотенний.

— Тих, що німці поранили в бою, червоні докололи на підводах, — додав чотовий першої чоти, який сидів поруч із сотенним.

— УПА звинувачують у співучасті з німцями, а самі своїми діями співучаствують у боротьбі проти УПА, — подумав я про себе і більше на цю тему не говорив. Це була для мене дуже тяжка відомість.

У Малих Стиднях на зв'язковому пункті нас відділили від сотні й примістили на квартири кожного окремо. На третій день мене викликали на подвір'я. Там на мене ждав якийсь незнайомий мені, старшого віку, чоловік.

— Це ви Боремський? — запитав він мене.

— Я.

— А я Горбенко, — сказав незнайомий і подав мені руку.

— А де Галяпа? [9] [9] У рукописі — нечітко. — запитав я.

— Галяпа зараз далеко звідси і його не зможете побачити. Я можу його замістити, — сказав Горбенко.

— Це мене посилають на Схід? — запитав я.

— Ні, вас прислали сюди, а тут буде видно, куди вас направити, — відповів Горбенко.

— От розкажіть мені про свою роботу, а вірніше, розкажіть насамперед як ваше здоров'я, як забезпечена сім'я, а тоді вже про роботу. Я оповів йому все як про себе, так і про свою роботу,

— Ось ви оповідали, що буваєте по куренях і сотнях, що разом із сотнею спали та їли. Це добре! Але чи ви колись дивились на білизну стрільців, і чи питали їх, скільки разів на місяць їм організовують лазню та міняють білизну? — запитав мене Горбенко.

— Ні, і в голову мені таке ніколи не прийшло, — відповів я.

— А як самі регулярно миєтесь і міняєте білизну? — запитав мене і одночасно кинув оком мені на шию.

— Ні, не регулярно, як доведеться, — відповів я.

— Ото ж то й наше горе. Як приходимо до людей, маємо мову про високі ідеї, а на людину, таку людину, що стоїть перед вами — забуваємо. Ми усі повинні цікавитись, найменшими дрібницями, бо стрільцеві, якщо навіть черевик тисне, то й то він уже виходить з ладу, а буває й так, що не тільки ногу тисне, а й душу. Адже ж ми повинні вміти і в душу людині заглянути, пізнати її переживання, — сказав Горбенко.

— Про все те, що оце ви говорите, у нас досі ніхто й не думав.

— А які у вас відносини зі східняками? — запитав Горбенко.

— Вони у розпачу.

— Чому?

— Вони говорять, що тепер вишукують з-поміж них і розстрілюють офіцерів, а незабаром будуть стріляти всіх полонених. Найбільше їх турбує доля майора Солов'я і капітана… та головного лікаря Січі.

— Так, друже, у нас не все виблискує і ще не скрізь і не все робиться так, як треба, але публічно обурюватись з приводу того і виявляти свої емоції не треба. Ви мене зрозуміли?

Їдучи назад до Колок, я довго думав про самого Горбенка і те все, що він говорив, та як говорив. Він зробив на мене враження дуже мудрої, вдумливої та проникливої людини. Тоді я про нього ще нічого не знав. Згодом мені стало відомо, що Горбенко — це Волошин Ростислав, член Президії центрального Проводу ОУН, що він на Волині й Поліссі займає посаду відпоручника центрального Проводу по нагляду за діяльністю Крайового Проводу ОУН. І що центральний Провід змушений був установити такий нагляд тому, що крайовий провідник Охрим, він же і Головнокомандуючий УПА-Північ під псевдом Клим Савур, вийшов з підпорядкування Максима Рубана, себто Лебедя Миколи, і перестав йому звітувати. Охрим не звітував і перед Горбенком. Але перед Горбенком звітували всі члени Крайового Проводу і всі його поважали, в першу чергу як розумну й хорошу людину. Про це все першим мені оповів полковник Ступницький. Він вийнятково з великою повагою ставився до Ростислава, хоча сам не був членом ОУН.