Данило Шумук - За східнім обрієм [Спомини про пережите]

Після «Декалогу» й молитви, Лісовик запитав:

— Де ви, Павленку, взяли шаблю? — Павленко винувато спустив голову, а тоді раптом підвів її і сказав:

— Учора ввечері разом з вами я бачив, як чоловік на сцені грав ролю козака, а я справжній кубанський козак, отже ця шабля (підняв її рукою) по праву належиться мені, а не йому, — з повною серйозністю сказав Павленко.

Ми всі засміялися і залишили шаблю Павленкові.

Напередодні закінчення вишколу приїхав Крилач з обласним референтом СБ Залісним. Вони дружньо з нами привітались, поговорили про вишкіл та людей, яких ми вишколювали, і Крилач попросив мене пройтись з ним.

— Ви друже Боремський, постарайтесь більше вголос не обурюватись з приводу тієї акції, яка була проведена в Домінополі. Часи клясично-лицарської боротьби давно вже минули. Наші предки в сиву давнину також казали: «Іду на ви!», а зараз цього вже ніхто не робить. Між хижими вовками ягняткам не прожиток. Саме життя заставляє нас бути вовками. Ми змушені з більшовиками боротися їх методами, а з поляками — польськими, — сказав Крилач.

— Я не був намірений висловлювати свої думки з приводу Домінопольської трагедії, ні перед ким не висловив би їх, коли б не почув, що ті люди смакують все те, що вони робили в Домінополі. Таке смакування — це ознака садизму, це психічне звихнення найгіршого ґатунку, — сказав я. — Думаю, що не в нашому інтересі виховувати садистів. Кожний садист з своєї натури боягуз, а боягузів нам не треба.

— Ну, гаразд, будемо надіятись, що ви нас зрозуміли, — сказав Крилач, і попрощавшись, ми розійшлись.

Після закінчення вишколів, ми зайшли в штаб загону. Тим разом ми застали Сосенка. У його було ще трьох людей.

— Знайомтесь, — сказав Сосенко, — це інструктори, — показав на мене й Лісовика, а це колишній директор Володимирської гімназії, — показав на симпатичного й солідного чоловіка віком років 45. — А ото вчитель фізик-математик, — показав на літнього чоловіка років під 60. — Наш обласний провід вислав листи всій українській інтеліґенції, проживаючій по містах Волині, щоб вони ішли до нас, бо незабаром їх усіх вивезуть до Німеччини на каторжні роботи. Але покищо, до нас прийшло дуже мало. Оце вони прийшли з Володимира, декількох людей прибуло з Горохова і з Луцька. А решта — відмовились. Редактор обласної газети з Луцька — Постригач, прочитавши нашого листа, сказав:

— Куди йти? В ліс? В клуню? О, ніколи! — іронічно переповів Сосенко.

Під'їхала підвода. Сосенко почав збиратися десь у дорогу. А ми всі пішли до нас на квартиру. Вірніше говорячи, — на домівку (як тоді називали). Ті прибувші люди чулись дико у нових для них умовинах. Ми з'ясували їм помаленьку цей новий для них стан речей.

— Чому сюди не беруть тих людей, що повтікали з вагонів, коли їх везли до Німеччини? — спитав філолог.

— А де ж вони, такі люди? — спитав я.

— Ось у селі Вербичне у моєї сестри є аж троє таких, — відповів філолог. — Два молодих хлопці та одна дівчина. Усі вони із східніх областей.

— Добре, в неділю поїдемо з вами туди, до них. Гаразд?

— О, я з охотою туди з вами поїду, — відповів філолог.

Виявилось, що це був слюсар з Полтавщини, студент з Києва та медсестра з Київщини. Після довшої розмови вони всі троє згодились їхати зі мною на Січ. Хлопці пішли у відділ, а медсестру я відвіз у розпорядження головного лікаря. Це була двадцятилітня, гарно зложена, красива з лиця, свіжа, дитячої вдачі, дівчина. Незабаром вона стала центром уваги всієї підстаршинської школи. Принаджувала вона хлопців своєю дитячою наївністю, свіжістю й безпосередністю.

Крайовий провід ОУН готовився скликати конференцію поневолених народів Сходу. На нашу з Лісовиком долю припало товаришити групі «представників» Кавказьких народів. Оце ж ми разом з трьома грузинами і трьома вірменами та трьома азербейджанцями направились у напрямку міста Колок. Ми тоді ще не знали про те, що ті народи не дружать між собою. В дорозі, звичайно, ми все зрозуміли. Представники тих трьох Кавказьких народів тримались увесь час окремо один від одного. 3 Колок до Малих Стидин вони вже їхали великою групою, бо до них прилучили ще представників Середньо-Азійських народів.

Я з Лісовиком, за наказом нашого зверхника, затримались у Колках. Містечко Колки раніше було районним центром і було в німецьких руках, але весною 1943 р. відділи УПА витиснули німців з Колок. І від тоді це містечко над Стиром стало місцем постою відділів УПА. Від тоді в Колках розмістились деякі установи крайового й обласного проводів.