Данило Шумук - За східнім обрієм [Спомини про пережите]

— А чи ж довго воно так буде? — благально подивившись нам у вічі, запитав господар.

— Поки вороги топтатимуть нашу святу землю, поки вбиватимуть наш народ, поки ми змушені будемо боротися з ними. Свою землю треба любити, обробляти її, а в лиху годину і захищати, — тихо відповів я. Брова тим часом збігав на хутір і звідти повертався у товаристві якоїсь красуні.

— Оце начальник Червоного Хреста нашої округи, знайомтеся, — сказав Брова.

Ми познайомились. Це була Оля. Їй підпорядковувалися всі лікарні на території Горохівсько-Володимирської округи як в УПА, так і в терені. Брова велів їй їхати на одній підводі зі мною. Від Блудова аж до Лобачівки на Берестеччині ми їхали з Олею разом. Оля виявилася досить мудрою, поміркованою дівчиною, при тім вона була ще гарненькою і зграбненькою. Але, на жаль, і одночасно на щастя моя посада не дозволяла мені надто зближуватися з дівчатами. У селі Лобачівка Оля відійшла від нас.

— Що ви можете сказати про ту дівчину, — запитав мене Брова.

— Вона мені подобається, гарненька, струнка, красива, розумна і принадлива дівчина, — відповів я.

— Так, вона красива, — ствердно сказав Брова.

Ми зайшли до станичного. Він прийняв нас за якесь невідоме йому начальство і трохи розгубився. Натомість його дружина швидко зайнялася своїм ділом. Через кілька хвилин вона запросила нас до другої кімнати, де був накритий стіл, а на столі стояв графин із самогонкою. Самогон я велів прийняти (ми, згідно з законом, що існував в ОУН, ніде не пили). Після смачного і ситного обіду Брова велів станичному провести нас до лісу, де перебувала на постою сотня УПА.

У долині, оточеній з трьох боків пагорбами, серед столітнього дубового та грабового лісу, підшитого густо ліщиною, в куренях, зроблених з гілляк грабини, ліщини й сосни, розложена була сотня УПА.

Із центрового куреня прожогом вискочив сотенний і стрілою летів до нас. В ту мить, коли сотенний добігав до нас, Брова повернув голову в мій бік, даючи сотенному знак очима. Сотенний умить витягнувся і, привітавшись словом — «Слава!» — одрапортував передо мною. 3 рапорту ми довідались, що сотня на післяобідньому відпочинку.

Незабаром вартовий по сотні сурмою заграв: — «Ту-ту-ту!.. Ту-ту-ту…» Через п'ять хвилин сотня вишикувалась у дволаву.

Вартовий маршовим кроком підійшов до командира сотні і доповів про те, що сотня готова до навчання. Командир сотні дав команду: «Спочинь!» Хлопці миттю відставили ногу. А чотові за розпорядженням сотенного пішли зі своїми чотами на галявину муштруватись та вивчати зброю. У тому лісі разом із сотнею ми й ночували.

Рано-вранці, ще до схід сонця, мене розбудив чудовий лісовий хор пірнатих жильців лісу. А хлопці після муштри спали сном блаженних. Раптом затутукала та сама сурма. Сотня умить прокинулась, одяглась, умилась і взялась за фізкультуру.

Поснідавши разом із сотнею, ми від'їхали в напрямку села Стрільче. У Стрільчі сотня стояла по хуторах, притулених до великих темних гаїв. Ми також заїхали під самісінький гай на хутір до нашого господаря. Ці люди, видно було, Брову добре знали, бо відразу всі вибігли з хати нас зустрічати. Це був досить заможний господар. Достаток було видно всюди. Хата велика, добра, на три кімнати й кухню. Хліви, стайня і клуні теж були добрі й просторі. Перед хатою, від дороги, красувався гарний сад.

Це були відомі в Стрільчі Ковальчуки. Господар дому — Юлько — був колись священиком у селі Г…. [4] [4] У рукописі — нечітко. Дочка Рая до війни училась у Львові в університеті. Зять Стефко — також учився в університеті. Словом, це була сім'я інтеліґентна. Нас там прийняли зичливо, гарно й тепло. Господиня дому припадала до нас немов би рідна мати.

Зі Стрільча ми поїхали у Завидівський ліс. Там стояла одна сотня. У будинку лісництва відбувалися обласні ідеологічні вишколи вояків. Брова поїхав у сотню, а я залишився у лісництві прослухати екзамени вояків. Проводила їх обласна провідниця юнацтва Зіна. Це була красуня з довколішнього села. Юнаки вивчили матеріял «на зубок» і здавали все на п'ять… Глибинно вони не були спроможні знати, так як їх викладачі, але на пам'ять завчали все. І віра у святість заученого була абсолютна. «Декалог» вони говорили емоційно з глибоким зворушенням. Приглянувшись до тих юнаків і прислухавшись до їх складання екзаменів, я пригадав собі Лейбніца, який ще в XVII столітті писав: «Дайте мені в руки виховання і я зміню світ». «Ось у чому сила, — думав собі я. — В засобах інформації, в дисципліні».