Данило Шумук - За східнім обрієм [Спомини про пережите]

Ось у чому таїться секрет тоталітарних режимів. У тих юнаків було незрівняно більше віри й відданости тим ідеям, ніж у всього центрального проводу ОУН.

Звідтам ми переїхали в Коритницький ліс, і раптом за лісом зачувся бій. Ми зупинились у лісі біля розташування сотні, яка там була на постої з Бровою та командиром сотні і його чотовими, а згодом вийшли на край лісу. Бій розгорнувся не на жарт. Над селом Загорів літало три німецьких літаки і обстрілювали манастир. Танки і артилерія били по манастирі так часто, що вогні вибухів мигтіли безустанно. Бій тривав чуть не цілу добу. Ми повернулись до сотні й вислали розвідку. Повернувшись, розвідка доповіла, що манастир оточили німці, які приїхали машинами й танками з Луцька, Ковля і Володимира. Німців бере участь у бою коло півтори тисячі. А з ким саме вони ведуть бій — невідомо.

В полудне у селі не було ніяких військ і цивільних людей, опріч німців, ніде нікого не видно, але з манастиря на німців стріляють із скорострілів і відбиваються ґранатами.

— Коли б відомо, що це наші там, то можна було б ударити на німців із запілля, але якщо це більшовики туди прокрались, то нащо нам мішатись. Вони ж усюди провокують, щоб німці руйнували наші села, то може і стараються тепер прорватися — сказав командир сотні.

На другий день злякались. Підвечір до Загорів з Січі прибула одна відборна чота і розмістившись біля манастиря, почала спішно навколо нього копати траншеї. Раптом із усіх сторін бронемашинами і танками напали німці і стали обстрілювати манастир. Нерви командира чоти не витримали і він сам застрелився. Команду чотою перебрав ройовий першого роя. Боролись як змії, але не вистачило амуніції. Із сорока чотирьох людей під ранок залишилось у живих усього одинадцять стрільців.

На село заліг густий туман. Наші встигли пробратись у траншеї, заставлені німцями. Німці не зорієнтувались і прийняли їх за своїx. Але вони в траншеї не затримались через небезпеку, що їх розкриють по мові і вони кинулись тікати. Німці, не знаючи в чому справа, також рвонули разом з ними, але як почули, що наші говорять українською мовою, тоді щойно зорієнтувались і почали стріляти…

У тому, аж надто нерівному бою, загинуло коло чотирьохсот німців і тридцять три наших.

Звичайно, коли б це були не стрільці УПА, а червоні партизани, то їм би всім присвоїли звання «героїв» і про них писали б багато репортажів, а може й романів. Але це були не червоні партизани, а стрільці УПА. Їм прийшлося каторгу відбувати на далекому заполяр'ї в Норильську. І їх там обзивали фашистами і німецькими підсобниками, — оце описуючи ті події, думав собі я.

Переїхавши річку Турію, ми вже находились на території Січі. Там господарями положення неподільно були тільки відділи УПА та ОУН. За Турією, проїжджаючи село Домінополь [5] [5] Назва цього села в рукописі дуже нечітка. Його не вдалося зідентифікувати. — Вид. нам впало у вічі, що село наче б вимерло, двері й вікна скрізь відчинено, а людей ніде не видно. І застави під лісом також уже немає. Мене огорнув якийсь тяжкий незрозумілий смуток. У Вовчому життя кипіло так же, як і раніш. Усі спокійно порались біля своїх справ. То тут, то там чути було цокот машинок для писання.

Ми зупинились біля штабу загона, але в штабі не застали ані командира загону ані начальника штабу. Тоді ми зайшли до бунчужного. Бунчужний зустрів нас утомленим і сумним поглядом. Це був літній чоловік, колишній викладач Горохівської гімназії.

— Що сталося у Домінополі? — запитав я. Бунчужний глянув на нас здивованим поглядом і після павзи спитав:

— А де ви пропадали оцих десять днів?

— Горохівщиною милувались, — відповів я.

— Ага, то ви ще нічого не знаєте про Домінополь, — наче сам до себе сказав бунчужний.

— Три дні тому Домінопіль зліквідували, — сумно додав бунчужний.

— Як-то зліквідували?… Людей зліквідували?… — перепитав я.

— Так, людей!.. — тяжко зітхнувши, відповів бунчужний.

Я більше не спитав ані слова і вийшов. Брова також мовчки вийшов за мною.

Біля штабу на подвір'ї стояв ад'ютант командира загону Ворон з якимись двома молодими хлопцями. Хлопці ті були одягнені в цивільне, але з пістолями. Усі вони весело оповідали щось один одному, але побачивши нас, припинили розмову, повернувшись у наш бік.

Ворон витягнувся і рвучко кинувши «Слава!», доповів:

— Командир загону відсутній. Прибуде взавтра вранці.