Данило Шумук - За східнім обрієм [Спомини про пережите]

— А може тут спорідненість ідеологічна відіграла ролю, — сказав капітан, — це єдність протилежности. У державному розумінні між комуністами і фашистами особливих розбіжностей немає: і тут диктатура і там диктатура. Комуніст, ми ось бачимо на практиці, може легко стати фашистом і навпаки, а демократом таким, як англійці чи американці, стати фашистам просто неможливо.

Лісовик у таких бесідах участи не брав. Він міг говорити про Хмельниччину, про Мазепу, Дорошенка та княжу добу. Брова також мовчав і слухав.

У неділю о годині 11-й на диво для нас біля нової домівки зупинилася легкова машина. До нас на квартиру зайшов командир загону Сосенко.

— Слава! — піднявши руку по-фашистськи, вигукнув Сосенко.

— Героям! — відповіли ми.

— Ви вже снідали? — запитав Сосенко.

— Снідали! — відповіли ми.

— Давайте поїдемо у гості до наших сусідів, — хитро усміхаючись, сказав Сосенко.

— До яких це сусідів? — запитав я.

— О, побачите, які у нас є чепурні сусіди, — хизувато сказав Сосенко.

Всі ми: Сосенко, Брова, Лісовик і я сіли в машину і поїхали поганенькою дорогою поміж болотами. Проїхавши кілометрів два, на краю лісу побачили стареньку хатку. Із-за рогу на нас холодно дивилась цівка скоростріла. Звідти почувся рвучкий голос: «Стій!» Ми зупинилися і Сосенко відкрив дверці машини. «Кличка!» Сосенко відповів. Тоді раптом з хати вискочив комендант застави, виструнчившись перед Сосенком, відрапортував. Ми під'їхали ще метрів сто і зупинились біля хорошої нової хати.

На моє велике диво з тієї хати вискочив у всіх своїх регаліях польський поручник і, з притаманним полякам шиком, цокнув приборами та піднявши два пальці до головного убору, сказав: «Чолем пану!» Сосенко також став на струнко і подав поручникові руку. Потиснувши всім нам руку, поручник запросив нас до хати штабу.

У хаті штабу із-за столу вийшов назустріч капітан і також по-військовому привітався із Сосенком і нами.

На столі стояла друкарська машинка, а біля неї сиділа молода струнка, дуже красива полька.

— Прошу сідати панове, — галантним жестом руки капітан показав нам на крісла. Ми сіли. Капітан також зайняв своє місце за столом.

— Пане капітане, коли ми з вами домовилися про спільну оборону проти німців, ви б хоча одну сотню свого війська поставили, — сказав Сосенко.

— По ту сторону Буга у нас нема ані війська, ані зброї, — відповів капітан.

— А взагалі, чим же ви можете нам допомогти? — запитав Сосенко.

— Хліба можемо дати, — сказав капітан.

— Хліб у нас є і свій, — відповів Сосенко. — Дайте нам хоч амуніції, зброї.

— На жаль, нема у нас ані амуніції, ні зброї, — відповів капітан. — Про ваші вимоги ми будемо говорити зі своїм командуванням, — відповів капітан.

У машині, їдучи назад до свого штабу, Сосенко сказав:

— Оце в цьому польському селі Домінополі живе біля 150 сімей поляків і дві сім'ї українців. Поляки завжди до нас ставились як до неповноцінних людей. Ось і зараз вони створили тут свій «штаб», ніби в роді посольства для переговорів з нами, а фактично — це штаб польської розвідки, який збирає інформації про ввесь наш рух, а особливо їх цікавлять місця наших складів. Доведеться, мабуть, покінчити з ними ту гру.

Після закінчення вишколу Лісовик із Сосенком поїхали оглядати відділи УПА, що стояли на постою на Володимирщині, а я з Бровою відправився з такою ж метою на Горохівщину. Це була перша моя поїздка у цей чудовий закуточок Волині. Горохівщина — типовий лісостеп. Прекрасні родючі поля, між якими то тут, то там розкидані чудові пишні гаї, левади та старі дубові ліси, зрідка прикрашені черемхами і дикими яблунями та грушами. Погода була чудова. Пригрівало сонечко. Достигали хліба.

Ми їхали двома підводами. Коні — немов степові орли. Поблизу села Блудова ми зупинилися. Зрідка були розкидані красиві чепурненькі білі хати, заховані у пишних садах. Над дорогою господар косив конюшину. Ми підійшли, привіталися, розпитали, що чувати в їхньому селі, про що говорять і думають зараз селяни.

— Селяни хочуть миру на землі. Нам треба земельку обробляти, хліб вирощувати та худібку годувати. Селянин же усіх годує, молоком та медом поїть, — скромно тихим голосом сказав господар. Я взяв у господаря косу і почав косити. Господар пильно стежив за мною. — О, то ви, як бачу, господарського батька син, ви гарно косите, — із захопленням сказав він.

— Всі ми, господарю, робочі люди, та часи такі настали, що змусили нас зайнятись іншою роботою.