Данило Шумук - За східнім обрієм [Спомини про пережите]

— Оце в нас на вишколі була якась Алла. Говорили, що вона совєтська шпигунка, а насправді Бог її знає, хто вона там, — відповів я.

— Мені довелося грати ролю закоханого в ту ж таки Аллу і вона мене «завербувала» у совєтську розвідку і давала мені доручення. Тепер зрозуміло, яка наша робота, — сказав Дятел.

— Якщо б ви ту Аллу залюбили в себе і зробили її своєю шпигункою у большевиків, то я тоді цінував би вашу роботу, а якщо ви її зліквідували, то для мене така робота гидка, — сказав я.

— Всяко доводиться, — сумно відповів Дятел і більше розмови не вів.

Другого дня уранці станичний села Садів прибув до нас на хутір з чотирма підводами. Новопризначений обласний провідник Крилач покликав мене до себе і сказав: «Ось сідайте на цю підводу, ми поїдемо разом». 3 нами разом їхав ще Ящур. Він був окружним провідником Ковельсько-Любомельської округи. Його також переводили на якусь іншу роботу аж на Рівенщину.

— Вам не подобається робота нашої Служби Безпеки, а як же ми можемо інакше діяти? Мені здається, що ми завжди повинні клин клином вибивати. 3 більшовиками по-більшовицькому, — сказав Крилач.

— Якщо ми будемо поступати так, як ви кажете, то ми тоді уподібнимося до них і від нас відвернуться люди так само, як і від них, — відповів я. — Злом зла не виправите.

— Погляньте, який красивий козел побіг, — сказав Ящур, кивнувши головою у бік того лісового красеня. Козел скакав спокійно, легко, граціозно.

Підвечір ми приїхали до села Мочулки, що розкинулось під самісіньким великим Свинаринським лісом. Там уперше побачив я сотню УПА. В цьому селі відчувалось якесь вийняткове пожвавлення. Люди були якісь живіші і певніші себе. На майданчику перед школою одна чота, по-військовому зодягнута, займалася упорядом, друга — військовим маршем ішла до польової кухні і співала: «Гей гу! Гей га! Прощай моє дівча». Ми зупинилися біля квартири командира сотні. Командир, повідомлений своєю заставою про наше прибуття, миттю вискочив на вулицю і відрапортував, витягнувшись на струнко, Крилачеві про те, чим зараз займається сотня. Пізніше дав команду своїй господині накрити стіл.

— Ні, друже сотенний, за нас турбуватися не треба. Краще розпорядіть, щоб нас нагодували з вашої польової кухні. Ми також у першу чергу вояки і тому повинні харчуватися так само, як і всі наші стрільці, — сказав я поспішно.

Два кілометри звідти, у лісі серед боліт, було кілька десятків хат. Це село Вовчак. У тому селі містився штаб загону УПА. Штаб цей охороняв цілий курінь стрільців. У Вовчаку було збудовано пекарню, що випікала хліб для всього загону (за кількістю людей це був полк). Була там і гарбарня та всі необхідні майстерні, що взували і одягали увесь загін. Були також три легкі машини і дві вантажні. Лише пального обмаль. До всіх застав було прокладено телефон. На зв'язковому пункті біля телефонів завжди чергував хтось із старшин. Усе це маленьке сільце виглядало на суцільний військовий табір.

Біля штабу нас зустрів командир загону Сосенко і по-військовому відрапортував Крилачеві, а пізніше потиснув нам усім руки і запросив у штаб. Це був великий новий, просторий будинок, умисне побудований відділом УПА під штаб. В одному кабінеті урядував начальник штабу і секретар, у другому — працювало дві друкарки, а в третьому, великому, урядував сам командир загону. Напроти, в іншому будинкові, урядував бунчужний, що завідував усією господаркою загону. У штабі Сосенко оповів про останній наступ німців на «Січ» (уся територія Свинарівського лісу разом із селами Мочулки, Вовчак, Ревушки носила назву Січ). За словами Сосенка, у наступі з боку німців брало участь около чотирьохсот німців.

— Три літаки обстрілювали зі скорострілів Вовчак, — оповідав захоплено. — Два танки і біля двох сотень німців атакували Мочулки, а три танки і сотень дві німців наступало на Ревушки. Зруйнувати нашу Січ німцям не вдалося. Вони лише запальними кулями звалили нам п'ять хат і вбили 14 наших стрільців. А ми їм підбили одного танка і три вантажні машини.

— А скільки німців вбили? — запитав Крилач.

— Не знаю, німці своїх вбитих і поранених встигли забрати.

— Це вони нам мстять за полковника СД, якого ми їм «шльопнули» на шосе, — сказав Крилач.

— Може і так, — відповів Сосенко.

— А зараз ви робите вилазки на те шосе? — запитав Крилач. Сосенко уважно глянув на Крилача, а тоді сказав:

— Хлопці просяться, всім хочеться мати німецькі автомати і пістолі, а на шосе, що лучить Луцьк з Володимиром, їх найлегше здобути.