Данило Шумук - За східнім обрієм [Спомини про пережите]

Я з районовим суспільно-політичним референтом сидів на хуторі й через вікно дивився, як татари виходили на видолинок. По-військовому, двійками, вони прийшли на видолинок і за командою спинились. Ми з тривогою в душі слідкували за ними. Командир став перед ними, сказав пару слів і бігом побіг до хати, де ми на нього чекали. У хаті був районовий провідник Дідух із села Мислині, районовий суспільно-політичний референт і я. Татарський лейтенант, увійшовши до хати, по-військовому підійшов до столу і ставши струнко, доповів мені, що його солдати чекають на дальші накази.

— Від імени командування Української Повстанчої Армії наказую негайно повернутися до своїх підвладних і дати команду скласти на місці всю свою зброю і зараз же доповісти мені. Інакше ми змушені будемо застосувати силу. Зроблено все так, що опір вам нічого не дасть.

Лейтенант зблід. Рука потяглась до кобура та зразу ж і опустилась. По короткій павзі лейтенант, стукнувши закаблуками, сказав:

— Наказ буде виконано! — Повернувшись, швидко вийшов з хати і побіг до своїх підвладниx. Затаївши дух, я пильно стежив за лейтенантом і його татарами. Вони стояли непорушно в нервовій напрузі. Лейтенант, добігши до них, виструнчився і хвилин п'ять щось їм говорив. Тоді скомандував і дволава татар повернулася вправо. Лейтенант вийшов перед свою колону, перший зняв з себе пістолета й поклав його на землю. За лейтенантом те саме зробила перша двійка татар, повернулась і перейшла назад своєї колони. Отак у строгому порядку всі склали зброю і знову стали на свої місця. Лейтенант знову прибіг до нас на домівку і доповів, що наказ виконано. Тоді ми всі разом з лейтенантом прийшли до колони татар і дали умовний знак своїй частині, яка вийшла до нас. Татари, зобачивши максима з обслугою й добре озброєну чоту, все зрозуміли. Отже нам дісталось новеньких німецьких 27 пістолетів, 27 автоматів і 2 скоростріли. Лейтенантові ми дозволили взяти свій пістолет. Татар відвели на їх домівку, а пізніше розкватирували по хатах, по двох на хату. Незабаром те село захопили червоні партизани. Командира татарського відділу, за свідченням селян, розстріляли червоні, а решту татар зачислили до червоної партизанки.

Через декілька днів після роззброєння татар і грузинів на мою домівку в селі Лобачівка прийшло чотирьох стрільців УПА. Ті хлопці були добре озброєні й чисто зодягнені у військову форму. Привітавшись зі мною по-військовому, їх старший запитав:

— Ви хто такий будете?

— Мене називають Боремський, я інструктор.

— Що з вас за інструктор, як ви зодягнені по-цивільному? — зневажливо сказав старший і додав:

— Ото ж, пане інструкторе, негайно вибирайтесь із цієї домівки, її займе наш командир.

— А як же звати вашого командира та де він?

— Він зараз сюди прийде, але краще б вам звільнити домівку до його приходу, — багатозначно сказав старший.

Раптом увійшов полковник Гончаренко (справжнє його прізвище Ступницький) і зразу ж весело та по-дружньому привітався зі мною. Командант почоту почав було звітувати, але полковник Ступницький підвівши руку, сказав:

— Не треба, ми з другом Боремським помиримось і на одній домівці. — Комендант стукнув закаблуками й вийшов з усім почотом.

Полковник Ступницький виявився чоловіком дуже веселим, дотепним, з великим почуттям гумору, Він багато, уміло й дотепно оповідав про Кавказ і побут тамтешніх народів.

— Ви, пане полковнику, дуже гарно оповідаєте. Може б ви розказали, як ви й ваші друзі у першу світову війну сприйняли лютневу революцію та знімали царя з престолу, — запитав я.

— Це питання дуже широке й об'ємне. Вичерпно відповісти на таке питання я не зможу. Вістка про лютневу революцію й зняття царя застала мене в Одесі. Ми там формували полки, що мали йти на фронт. Серед офіцерського складу було процентів вісімдесят українців. Більшість з них добре володіла рідною мовою і були свідомі свого походження. Серед рядових українців було ще більше. Всі ми тоді відчули, що, нарешті, прийшов час самим вирішувати свою долю, але ніхто не знав, що саме треба робити нам конкретно в цей вирішальний період. На неофіційній нараді офіцерів-українців ми вирішили вислати розвідку-делеґацію до Киева з завданням розвідати, що думають і що збираються робити в Києві. Наша делеґація-розвідка, повернувшись, доповіла, що в Києві зорганізувалась Центральна Рада, яка виконує функції українського тимчасового уряду. Центральна Рада розпочала організувати українську армію і що нам в Одесі теж треба організувати українські полки. Тоді-то ми й стали обмірковувати, як саме творити ті полки. Хтось із офіцерів подав думку вишикувати полки й просто скомандувати: «Усі воїни-українці відійдіть праворуч!» — А тоді з тих воїнів творити українську армію. На тій примітивній пропозиції ми й зупинились. Призначеного дня було вишикувано всі полки. Але пропозиція виявилась невдалою. На цілий полк знайшлось усього тридцять три солдати, які на заклик полковника відійшли праворуч. Решта тривожно переглянулась, а відійти праворуч не зважилась. Ця перша невдача у формуванні українських полків пригнічуюче діяла на весь наш командний склад. Усі мовчали. Раптом до кола полковників підійшов капітан, і ставши струнко, сказав: «Пани полковники, дозвольте мені відділити українців від решти солдатів». «До полку має звертатися полковник, а не капітан», — сказав якийсь полковник, а тоді додав: