Данило Шумук - За східнім обрієм [Спомини про пережите]

На дев'ятий день я виїхав з Дніпропетровська. Їдучи назад на Волинь, я зупинився в Києві, у своєї племіниці Дусі, щоб оглянути Київ. Оце тоді перший раз я побачив Печерську Лавру, Софійський собор, Золоті ворота і Аскольдову могилу. Ті славні пам'ятники високої культури наших предків надихали мене вірою у свій народ. Колись Україна була залізним щитом в обороні европейської культури перед диким Сходом. Тоді з київськими князями дружили найсильніші королі Европи, не як зараз з нами, мізерними правнуками; про це нагадують тільки оті величаві залишки наших предків, великих духом, пам'ятники їх культури. «Може ще колись цей могутній дух наших славних прадідів княжої і козацької доби відкликнеться у крові своїх правнуків незрячих і просвітить розум та надихне мужністю», — думав собі я.

Удома мене зустріла пригнічена і обиджена донечка.

— Тату, зараз нам тут жити уже неможливо. Оце зараз вербують переселятися у Кримську, Дніпропетровську і Херсонську області. Давай завербуємося і поїдемо звідсіля усією сім'єю, — сказала донечка.

У мене такого пляну не було. Я знав, що з дружиною не зживуся. Нас лучила дуже тоненька ниточка, це діти. А як тільки діти поодружуються, то нас лучити не буде вже ніщо, а роз'єднуватиме все. Але відмовити дочці у тій прозьбі я не міг. І тому згодився переселятися разом із всією сім'єю.

Ввійти в контакт з жителями свого рідного села я вже не міг. Їх круг інтересів мені не підходив, а мене зрозуміти їм було не по силі. За період панування Радянської влади село змінило своє духовне обличчя. В загальному селяни забудувалися краще, ніж за Польщі. Число освічених людей значно збільшилося, але духовна культура села зменшилась. Затихли у селі старовинні народні пісні, затихли хвилюючі душу веснянки, затихли купальні і петрівчані пісні, замовкли і колядки. Все, що живило і скращувало людську душу, щезло. Увечері, замість веселого співу народніх пісень, роздавалися дикі крики п'яниць. Пили всі. Горілки випивали люди, в загальному беручи, за один день більше, ніж при Польщі за цілий місяць. Увечері люди замикали хати, щоб не всунувся якийсь п'яниця і не робив бешкету. Одного разу ввечері хтось постукав і до нас. Ми відчинили двері. До хати ввійшло двох незнайомих мужчин:

— Це тут живе Дубій? — запитав старший віком.

— Ні, Дубій живе через дві садиби дальше, — показуючи рукою в сторону Дубія, сказав син.

Але гості не збиралися йти до Дубія і без припрошення присіли в нас і почали розпитувати, хто я такий та звідкіля і коли сюди прибув.

— А хто ж ви такі будете? Ви ж ніби то шукали Дубія і раптом розпочали допит: хто я, звідкіля і чого, — запитав я.

Старший віком з відтінком хвалькуватости вийняв червону книжечку і подав мені. Розгорнувши той незвичайний документ, я довідався, що маю справу з капітаном КҐБ Крамським.

— Я сам родом з Росії, з Івановської области. Із жалю і співчуття до українського народу я приїхав сюди добровільно, щоб допомогти українському народові звільнитися від націоналістичних банд. Ми розбили на Волині банду Дубового, Рудого. Ви знаєте їх? — раптовно запитав Крамський.

— Ні, я їх не знаю, так як не знаю і вас, — нежичливо відповів я.

— А кого ви знали з вожаків націоналістичних банд? — знову запитав Крамський.

— Я з бандитами не знався і прошу більше таких питань не ставити, — з обуренням відповів я.

— Що ж, хоча ви до нас ставитеся неприхильно, однак нам ще прийдеться з вами зустрічатися, — з насмішкою сказав капітан Крамський і тут же піднялися обидва і вийшли.

Цей «візит» тих непроханих гостей мене схвилював, і я подумав сам собі: «Знову почалось».

Через тижнів два, пізно ввечері, хтось по-поліцейському застукав у двері. Цей наглий стукіт викликав у мене обурення і я сказав синові не відкривати. Стукіт і крик наростав.

— Хто ви такі і чого вам треба? — запитав я.

— Відкривай! Ми з КҐБ, — кричав чийсь голос.

Я відкрив, у хату вскочило двоє незнайомих людей, але син в одному впізнав ветфельдшера, а в другому ветсанітара. Вони обидва були до безтями п'яні. Пізніше, внаслідок моєї строгої постави, вони спасували і освідчились, що прийшли купувати хату.

Ми записалися на переселення у Дніпропетровську область. Виїзд призначили на 17 березня 1957 року. Нас призначили у Межівський район, у село Слов'янка, у колгосп ім. Щорса. Рано вранці 17 березня ми завантажили свої речі на вантажну машину, а вікна і двері своєї хати навхрест забили дошками. Попрощавшись із сусідами, а властиво із своєю садибою, ми виїхали зі свого рідного подвір'я. Люди мовчки нежичливо провели нас очима. Шофер додав газу і через хвилин п'ять ми вже були за селом.