Данило Шумук - За східнім обрієм [Спомини про пережите]

У рідному селі затримуватись довго не думав. 3 дружиною мене зв'язували тільки двоє дітей і більш нічого. Духовно ми були чужі одне одному. Дружина мене не розуміла і не могла зрозуміти. Крім того, у 1950 році вона, без мене, прижила собі ще одну дочку. У рідне село мене тягнуло нестримне бажання побачити і побути зі своїми рідними дітьми. А напостійно жити я думав влаштуватись десь в іншій області.

Проїжджаючи з Ковеля в Підгородне, я не зводив очей із прилягаючих до залізниці знайомих і близьких мому серцю гаїв, полів і луків. Але все це сприймалося зовсім не так, як у 1939 році. Від усього того віяло якоюсь незрозумілою відчуженістю, байдужістю і холодом. І тут же я подумав: «Хорол місто не те і Хорол річка не та». Все було не те, що колись хвилювало мою душу і ніжно ласкало око. Одушевлена поезія перемінилася у бездушну безбарвну прозу. Я боляче відчув, що в тому краю мені вже не жити, що тут уже рідного для мене нічого не залишилось. «Болота висохли, гаї порубали, луки тракторами поорали. А люди, люди також вже стали, мабуть, не ті. Чи це вже й справді все так померкло, поблідніло і посіріло, чи може це я постарів і моє сприймання висохло», — думав я собі, і в тім часі поїзд зупинився на зупинці Підгородне. Я вийшов з вагону і подивився навкруг. Півстанка, колись давно побудованого з червоної цегли, не було, не було й того садочка, в якому він тулився. Не було і алеї з височенних старих беріз, крізь яку пробігала залізниця. На чистому полі стояв новопобудований оштукатурений півстаночок. Кругом було голо, сумно і незатишно. Люди також виглядали якимись порожніми, бездушними і байдужими до всього того, що їх оточувало. «Невже це настала якась духовна деґрадація людського роду, чи може, навпаки, я сам деґрадую», — думав я сам собі. Від півстанка Підгородне до Боремщини було кілометр дороги. Це була стежинка, яка колись вилася через струмок, захований в гущавині молодої вільшини, лози, калини, черемхи та розкішний березовий гай, а зараз всюди пусто і голо. Веселий струмочок, пропливаючий серед невгамовного пташиного співу, перетворився у сумний беззахисний потічок, а там, де був чарівний гай, розкинулись вивітрені поля, а на них розлилася туга, туга за зруйнованою красою. Ласкала моє око тільки та дорога, що бігла в село з півдня, вона протягувалася попід кронами кучерявих верб, посаджених ще при мені перед війною. Я йшов тією дорогою помалесеньку, придивляючись на все, що тільки траплялося мені. Не впізнавали мене діти, не впізнавали дівчата і хлопці, не впізнавали і старші — всі дивилися на мене як на чужака. І насправді, я був для них чужим. Мої інтереси, мої роздуми для них були недоступними, а їх інтереси для мене були байдужими. Між мною та моїми односельчанами утратився психологічний контакт і налагодити його вже неможливо.

Я йшов, а хвилювання зростало з кожним кроком. Ось уже те місце, де колись була саджавка, де плавали качки і гуси. Ось уже видно садибу мого сусіда і розлогого ясена над дорогою. А ось уже й моя усадьба. Моя, але не та. Колись тут був розкішний садочок, пасіка, а зараз голо і пусто. Залишилося тільки дві сухих груші і кучерявий зелений волоськкй горіх та декілька вишень. Над дорогою стояла маленька хатинка, побудована вже після війни, без мене. Я прискорив ходу. Серце калаталось все дужче і дужче. І нарешті я ввійшов до хати. На кухні не було нікого. Я постукав до кімнати.

— Прошу! — почувся ніжний лагідний голос.

Я ввійшов.

Біля столу стояла в білому платтєчку молода, сповнена недоторкнутою свіжістю і красою ніжна дівчина.

— Доню! — розкинувши руки, кинувся я до дочки.

— Тату! — відкликнулась дочка і кинулась мені в обійми. Поцілувавшись, ми довго стояли в обіймах, пригортаючись одне до одного, і мовчали. Пізніше сіли на ліжко і знову пригортаючись одне до одного, мовчали. Ми не розмовляли, щоб не осквернити і не сполохати своїх невимовних почуттів. Пізніше прийшла дружина і, зобачивши нас в обіймах з дочкою, аж зжахнулась, а тоді з якоюсь неприродністю кинулась цілуватись. Незадовго прийшов і син. Він також поцілувався зі мною якось відчужено, наче під якимсь примусом. А Лідочка, бідна Лідочка, їй тоді було всього шість років, вона не знала нічого і горнулася до мене як до рідного.

По-справжньому моїм прибуттям раділа тільки моя донечка і обманута мамою її дочка. Дружина і син ставилися до мене неприхильно. На самоті, у відсутності дітей, дружина оповідала мені всякі небилиці з метою виправдати свій поступок, в результаті якого появилась на світ Ліда. Я слухав і мовчав. По тому поводу я їй ніколи не сказав жодного слова і нічого не питав.