Данило Шумук - За східнім обрієм [Спомини про пережите]

На вокзалі у нашому розташуванні також появився якийсь московський жулік і почав тертися біля наших шустріших і молодших хлопців, розпитуючи їх, хто вони такі і звідкіля та куди їдуть. Приставання того жуліка нас насторожило. Всім було ясно, що він прийшов сюди до нас не з цікавости. Ми зі сторони слідкували за його рухами очима. Ждати довелося недовго. Жулік, виждавши, поки наші сусіди, розташовані напроти нас, пішли до буфету залишивши зі своїми валізами малих дітей і старушку, схопив дві валізи і хутко почав віддалятись. Нам було ясно, що він робить це під наш адрес; але в ту ж мить два наших хлопці догнали його і так змасакрували, що на тому місці залишилась тільки мокра червона пляма, а жуліка, стратившого свідомість санітари в білих халатах забрали на носилки і понесли. В момент того ексцесу раптово піднялись на ноги всі пасажири на вокзалі, але ніхто не промовив жодного слова і не рушився з місця. Незабаром прийшов капітан залізничної міліції і, звернувшись до мене, сказав:

— Пойдём к нам, напишем протокол обо всём, что здесь произошло.

— Я нікуди не піду і ніяких показів давати не буду.

Капітан міліції усміxнувся. До нас підступило ще два наших xлопців. Капітан з тим самим словом звернувся і до них, але вони також відмовились давати покази по тій справі.

І так капітанові прийшлося шукати свідків з приводу того ексцесу серед сторонніх пасажирів.

У міжчасі появились і господарі тих валіз. Сторонні люди оповіли їм про це все, що трапилось. Господарі валіз підійшли до нас і подякували нам за те, що ми не дозволили тому жулікові вкрасти їх валізи. Пасажири, сусідуючі з нами у вокзалі, після того ексцесу не спускали з нас очей, показували на нас одні одним і щось оповідали про те, що трапилось.

Пізніше появилася на вокзалі молоденька, років дванадцяти, дівчинка і тихенько, переходячи від пасажира до пасажира, пропонувала пасажирам купляти в неї хрестики. Пасажири радо купували ті хрестики. Купували і ми. Аж раптом міліція почала ловити ту дівчину. А дівчина, тікаючи між пасажирами, прибігла до нас і тут же її наздогнала міліція. Наші хлопці заступилися за дівчинку і не віддали її.

— Ви краще дивилися б за тими, що тягнуть у людей валізи, і ловили їх, ніж маєте бігати за тією дівчинкою. Вона ж не краде, а лише продає ті хрестики, — сказав я. Наші хлопці підтримали мене. І міліціонер, не сперечаючись з нами, відійшов. Міліція до нас відносилась дуже увічливо, видно було, що їм був даний спеціяльний наказ по відношенню до нас. Квитки на поїзд Москва-Київ нам закомпостували без черги і ввечері ми виїжджали на Київ. Їдучи до Києва, я снував роздуми про зустріч з донькою, про сина, який народився і виріс без мене, про своє рідне село, та про свої чудові гаї, луки, поля і болота, в яких народився і виріс, в яких починав думати про прийдешній свій тернистий шлях у пошуках тієї принадливої примари, яку назвали люди Істиною. У вічних пошуках тієї ненаглядної красуні люди знемагають і вмирають, а вона, окаянна, принаджує все нових і нових шукачів. 3 кожного покоління виділяються безстрашні шукачі, які, не зважаючи на невдачі своїх попередників, сміло пускаються у пошуки тієї королеви всіх красот, добра і правди і в пошуках, так як і їх попередники, загибають, не осягнувши мети. Всі вони на своєму шляху потрапляють у тенета «сатани», який, переодягшись у принадне плаття добра і правди, видавав себе за істину.

17 років тяжкої неволі польської, німецької і російської мене втомили і мені хотілося відпочити. Я мріяв про «тиху пристань», про мирне і спокійне життя. А насамперед я мріяв про зустріч з рідним краєм і донечкою. А поїзд все мчав і мчав. Мої товариші по неволі жадібно питали один одного: «Коли ж ми вже ступимо на землю своєї батьківщини, на землю України? Де і від якої станції починається Україна???»

— Від станції Михайлівський хутір починаеться Україна. Ось проїдем Брянськ і Брянські ліси, а там уже й будемо виглядати Україну, — відповів я.

На станції Михайлівський хутір, миттю всі ми вибігли з вагона і кинулись купувати помідори, молоду цибулю і огірки. У всіх очі світилися безмежною радістю. Купуючи ту всячину українських полів, наші хлопці більше дивилися на червонощоку продавщицю, розмовляючу полтавським діялектом, ніж на те, що вони купують. Ця мила жінка своїм гумором, дотепом і полтавською м'якою вимовою просто зачарувала всіх. 3 радости — і здачі хлопці відмовилися брати.

— Так, це вже Україна, тут земля, вода, і навіть трава пахне чимсь рідним, близьким і милим серцю, — сказав старий Прокіп.