Данило Шумук - За східнім обрієм [Спомини про пережите]

У Конотопі в наш вагон сіли дві молоді дівчини і розташувались у нашому проході. Вони їхали до Тернополя. Наші хлопці з тими дівчатами розмовляли, жартували, сміялись і співали українських народних пісень. Всім було дуже приємно і весело. Це були медички із середньою освітою. Вони працювали в Тернополі в лікарні.

— А чи ви, дівчатка, знаєте, хто ми такі? — у ході розмови і жартів я запитав їx.

— Ні, не знаємо, — відповіли обидві разом.

— А ви там у Тернополі чули розмови про бандерівців?

— О, чули. Після призначення нас туди на роботу, нам читали лекції про бандерівців, це страшні бандити, вони вбивали безневинних людей, — відповіли наперехопки одна перед одною дівчата.

— Оце ж ми всі тут і є бандерівцями. Оце нас звільнили із неволі і ми їдемо додому, — сказав я.

— Це неправда, ви обманюєте нас, ви не вбивці, ви не могли вбивати людей.

— Ми ж не говорили вам, що ми вбивали людей. Мене судили за націоналістичну діяльність, — сказав я.

— Але ж це правда, що бандерівці — бандити?

— Бандити є бандитами всюди, куди б вони не попали, чи то у бандерівці, чи то у червону партизанку, чи то в польську АК, чи в Людову Армію, тільки не всюди мають однакову можливість бандитничати. А хороші люди, без огляду на те, куди їх доля закинула, вони завжди і всюди залишаться хорошими. Так що це неправда, що бандерівці всі бандити, а червоні партизани всі благородні. Всюди трапляються всякі люди, хороші й погані, — відповів я.

Під обід наш поїзд прибув у Дарницю, а звідтам рушив у напрямку Дніпра. За Дніпром завиднілись київські гори, вкриті чудовим кучерявим лісом. На вершинах гір красувались золотоверхі церкви. Через міст на Дніпрі поїзд йшов тихо. Всі мої товариші по неволі мовчки у глибокій задумі дивилися на Дніпро, гори, ліс, церкви і на величавий пам'ятник Володимира Великого.

— Один Володимир насильно охрестив нашу прадавню поганську Русь, а другий перехрестив її на комуністичну. Християнська віра прийшла до нас з висококультурного, на той час, півдня і принесла нам письменність, культуру, яку наші предки засвоїли на свій лад. А що прийшло до нас з комуністичною вірою, принесеною нам з відсталої півночі? — думав собі я, дивлячись на Володимира з хрестом, стоявшого на горі над Дніпром.

У Києві ми піхотою пішли до Володимирського собору, а звідтам до університету. Подивились на той будинок, в якому 1918 році засідала Центральна Рада на чолі з професором Грушевським. Поклонилися перед пам'ятником Шевченка і вернулись назад на станцію у Києві. На станції наші дороги розійшлись. Одні поїхали до Львова, другі до Станіславова, треті до Дрогобича, а я з декількома хлопцями поїхав на Полісся, на станцію Ковель.

Уява розвивалася все більше й більше. Рідне село, дорогі мому серцю куточки нашого прекрасного Полісся, березові гаї, зарослі лозою, черемхою і калиною болота, пахучі луки і поля, барвистими образами випливали з моєї уяви і переносили мене у світ мого дитинства і юности. Переноситись у сні уяв і милих серцю спогадів інколи буває дуже приємно.

А донечки дорослою я так і не міг собі уявити. Мені завжди ввижалося, що це п'ятирічне дуже миле, веселе і красиве дівчатко безжурно стрибає по квітучій картоплі, граючись у схованки з моєю мамою.

Від Ковеля до залізничої зупинки Підгородне було всього 36 кілометрів. Цей клаптик дороги був мені із самого дитинства дуже близьким і знайомим. 26 травня 1939 року, після відбуття 5 з половиною років неволі, тією ж самою дорогою я повертався додому з польскої тюрми. Тоді мені було 25 років. Я повертався добре вишколеним, віруючим комуністом. А зараз, думав собі я, мені вже 42 роки. Я відбув 11 з половиною років тяжкої неволі в далекому Заполяр'ї, на каторжних роботах за націоналістичну діяльність. Слідство, суд і польська тяжка тюрма не зломили мене, я вийшов з того всього ще більше загартованим і вишколеним, а радянська дійсність, та страшна дійсність 1933-37 років, язви якої ще не зажили і понині, відвернула мене від комунізму і, в силу обставин, я попав у протилежний табір, у табір націоналізму. І ось зараз я знову повертаюся у своє рідне село давно вже зневіреним у комунізм і з недовір'ям до ОУНівського націоналізму. Я рішив, наскільки мені дозволить моє знання і досвід, глибинно осмислити все своє минуле і минуле свого народу та й всього людства. А поскільки моє минуле, від п'ятнадцяти років мого життя, було тісно зв'язане з курсуючими на наших землях ідеями, то треба строго критично осмислити і ті ідеї. На наших землях перехрещувалися дві антагоністичних одна одній ідеології. Одну підживлювала Москва, а другу Берлін. На мою долю випало так, що перехрещення тих двох, нетерпимих одна одній ідеологій, пройшло через мене, отож я повинен безпристрасно осмислити, як одну так і другу, бо саме мені прийшлося дуже тяжко і довго страждати як за одну, так і за другу. Дати глибинний теоретичний і практичний аналіз тих двох течій не легко, а тим більше мені у моїх умовинах, але все те, що у моїх силах, я постараюся зробити. Оце з такими думками я повертався на волю.