Данило Шумук - За східнім обрієм [Спомини про пережите]

20 серпня ми сіли в поїзд «Москва-Лена». Поїзд рушив, і на душі стало легко-легко. Приємно залишати землю тяжких мук і страждань. Приємно віддалятись від місць принижень і знущань. Колеса вагонів, вистукуючи стики рейок, відзначали віддалення від тих страшних місць ганьби людського роду, які лягли чорною плямою на ту систему, яка створила ту безкінечну мережу, зіткану з колючих дротів та наглядницьких вишок. На світанку я пробудився і глянув у вікно. Поїзд притишив ходу. Це була зупинка Чума. Жінки товпилися біля вагонів із всякими продуктами своїх грядок. Я вийшов з вагона і купив собі за 3 карбованці сухої вареної картоплі і пучечок зеленої цибулі. Мені приємним тоді був сам акт купівлі і продажу та вільний доступ до вільних людей. Смачною для мене тоді була і та пісна картопля. Смачним було і свіже вільне вранішне повітря. Весь світ був якимсь святковим, немов оновленим.

Кожна пережита година і доба наближала нас до рідного краю. У дорозі з Віхоровки до Москви пасажири у вагоні мінялися. Їхали з нами прості трудівники, їхали чиновники, їхали студенти, їхали і молоді дівчатка, тікаючи з цілинних земель. Прості трудівники лаяли Сталіна. Студенти сміялися і оповідали анекдоти про сталінців. Тікаючі з цілинних земель лаяли всіх підряд. Лише чиновники, боляче відмовчуючись, перекидалися один з одним ляконічно: «Это не продлится долго», «Да, беспорядки долго длиться не могут». Вони тужили за минулим і з притамованою погрозою дивилися на грядуще.

«Як довго не заплямують ганьбою всіх взагалі і кожного зокрема, хто організовував голод у тридцять третьому році і хто віднімав хліб від тих, що його виростили, і хто в 1937-му році і пізніше арештовував, знущався по тюрмах і лагерах та розстрілював ні в чому невинних інтеліґентів і чесних трударів міста і села, так довго існуватиме небезпека відновлення тиранії. Величезна армія неназваних злочинців пляномірно розставлена верховним тираном від верху до низу, лише причаїлася в очікуванні сприятливої миті, щоб знову стати на весь свій зріст і продовжувати свою чорну справу. Одне тільки обнародування кожного злочинця і заплямування їх на місцях доконаних ними злочинів унеможливить їм повернутись на свої старі місця для продовження своєї чорної справи», — думав собі я.

— Да, так быстро забыл народ о тех, кто отсталую полуфеодальную Россию превратил в передовую индустриальную страну, кто построил Кузбасс, Магнитогорск, Беломор и Москва-Волга каналы, кто разгромил фашизм и расширил государство России аж за Карпаты и в Пруссию, за Кенигсберг, — з болем у серці напівголосно промовив чиновник до свого сусіда по вагоні.

— Да, об хорошем народ быстро забывает, а помнит только пустяк, мелочь, — із сумом відповів йому сусіда.

— Страшна смерть від голоду мільйонів трударів села, в яких відняли хліб, ними самими вирощений, — це не пустяки і не «мелочь», це потворний зверхантилюдяний злочин. Масові репресії, страшні тортури і розстріли, голод, холод і каторжанська праця на далекому Заполяр'ї, в царстві вічних морозів це також не «мелочь» і не «пустяк» для тих, що це все пережили, і їх гонимих і голодних рідниx. Ті жахливі злочини пустяками називають тільки кровожадні нелюди, — підвищеним тоном сказав я.

Чиновник дивився на мене розширеними переляканими і одночасно погрозливими очима і мовчав. Із сусідного проходу, вислухавши нашу розмову, підійшов до нас якийсь здоровий років п'ятдесяти чоловік і, простягнувши свої могутні руки, сказав до них:

— Не ви, сталінське плем'я, побудували Кузбас, Магнітку і Біломор, Москва-Волга канали, а ми, викинуті вами із наших рідних хат Полтавщини, Київщини і всіх інших областей України і насильно вивезені вами на ті «стройки», голодні, босі і обірвані побудували все це, чим ви зараз хвастаєтеся перед усім світом. Не ви, а наші сини, сини-трударі розгромили фашизм. Виновником того, що фашисти захопили всю Україну, Білорусію і підійшли під Москву і Ленінґрад, був Сталін і все його плем'я, а заслуга за розгром фашистської Німеччини належить народові, а не Сталінові. Я репресований, гонений і голодний, викинутий із своєї рідної хати на Полтавщині, побудував Кузбас, а мої брати будували Біломор і Москва-Волга канали, а наші сини брали Берлін, — сказав бувший трудівник з хутора на Полтавщині, а пізніше будівничий Кузбасу.

Чиновники з огидою і страхом відхилялися від жестів дужих рук широкоплечого полтавця і мовчали. Студенти з молодечою веселою цікавістю прислухалися до тієї бесіди.