Данило Шумук - За східнім обрієм [Спомини про пережите]

Прийшла весна, і, нарешті, в Озерлаг приїхала довгожданна комісія Президії Верховної Ради СРСР і розпочала свою роботу. В'язні з надзвичайною жвавістю скрізь і всюди почали розмовляти про роботу комісії. Люди почали мріяти про волю, про зустріч з рідними, близькими і знайомими. Але ж ми були на «особо строгому», адміністрація управління нас не спішила направити на комісію. Люди хвилювалися все більше й більше. Бажання і сумніви постійно переплутувались між собою. Бажання породжувало сумніви, а сумніви загострювали бажання. У місяці того психічного напруження одні люди замикалися в собі, а інші просто розчинялися у слухах і розмовах про різні слухи. І так минали дні, тижні і місяці. Аж щойно в перших днях серпня адміністрація 307 особого режиму веліла нам усім здати постіль і забрати свої речі з каптьорки. Це вже була явна ознака, що нарешті прийшла черга і на нас.

Після обіду нас усіх вивели за ворота і в ту ж мить ворота впали на землю. Всі загомоніли: «Це добра ознака». Піхотою до залізниці ми йшли через тайгу кілометрів сім. На залізничній зупинці ми сіли на відкриті плятформи і відправилися на одинадцятий лагер. 3 11-го кожного дня по чоловік 25 брали на комісію. Комісія працювала в будинку лісництва. Туди треба було йти кілометрів три. Увечорі після комісії майор у своїй конторі зачитував рішення комісії. 3 кожної групи комісія звільняла в середньому біля 20 чоловік. Деяким знижувала покарання на половину, а небагатьом залишала все без змін. Але таких було дуже мало. Славко попав на комісію на один день раніше від мене і його звільнили. На другий день покликали і мене. У лісництво на подвір'я прибігли нас зустрічати майже всі ті, яких комісія звільнила попереднього дня. Очі в них світилися радістю, вони почували себе щасливими.

— Влодку, а де ж Славко? — запитав я.

— Славко в абсолютному зосередженні дуже щиро молиться, і тому ми не наважились його турбувати, — відповів Влодко.

Через хвилин п'ятнадцять появився Славко.

— Вас, Даниле, вже викликали на комісію?

— Ні, ще не викликали.

— Оце я весь ранок молився Богу за вас, Даниле, щоб вас звільнили.

— Дякую вам, Славку.

І в ту ж мить мене покликали на комісію. У перші хвилини я xвилювався. Серце закалаталося дуже сильно, але поки прийшов до кабінету, все стало в нормі.

У досить просторому кабінеті за столом сидів інтеліґентний, досить приємного вигляду, середнього віку мужчина. Це був голова комісії, член ЦК КПРС, з правої сторони сидів із незадоволеним виразом обличчя, сповнений недовір'я і підозри прокурор із ген. прокуратури. А з лівої сторони — якийсь літній генерал з добрячим виразом обличчя і очей. Ввійшовши до кабінету, всі вони спрямували свої очі на мене.

— Добрий день! Моє прізвище Шумук Данило Лаврентійович. Осуджений Військовим Трибуналом на вищі міри, але Верховний Суд замінив вищі міри 20 роками каторжних робіт. Осудили мене в квітні 1945 року.

— За що ж вас осудили? — запитав голова комісії, перегортаючи мою судову справу.

— За участь в українському націоналістичному русі, — спокійно відповів я.

— Що ж вас спонукало піти на той шлях?

— У минулому по переконанні я був комуніст у повному розумінні того слова. Я з надзвичайною активністю діяв у комуністичному підпіллі на Волині. Польський суд у 1935 році засудив мене за комуністичну діяльність на вісім років тяжкої тюрми. Я йшов на всі ті страждання із гордо піднятою головою. Для мене тоді навіть і муки за комуністичні ідеї були солодкими. Але після визволення західніх областей України радянськими військами 1939 року, я почав розчаровуватись в політиці комуністичної партії Росії. Я не міг примиритися з духом формальної чиновницької партійщини. Я був противником примусової колективізації і репресій. Бездушні лозунґи, зарозумілі виступи на мітінґах і зборах партійних чиновників мені були гидкими і я, по переконанні комуніст, що страждав за ті ідеї, соромився за ті їх виступи.

Як солдат Радянської Армії, будучи на фронті в Житомирській та Київській областях в 1941 році, я зустрівся з нечуваними злиднями селян-колгоспників. В Чернігівській і Полтавській областях селяни оповіли мені про страхіття штучно створеного голоду в 1933 році та репресії 1937 року. Оце все і відвернуло мене від комуністичної партії Радянського Союзу.

До українського націоналістичного руху я прилучився у березні 1943 року у силу обставин. Переді мною питання стояло так: або їхати в Німеччину на каторжні роботи, або прилучитися до українського націоналістичного руху, який уже на той час охопив усе населення Волині. Усупереч своїм переконанням, я вибрав то друге тільки тому, що на той час націоналістичний рух Волині був одиноким рухом, який, виступивши проти грабіжницьких дій німецьких окупантів на Волині, об'єднав круг себе весь народ нашої области.