Данило Шумук - За східнім обрієм [Спомини про пережите]

Звідтам нас вивезли на 308 лагер строгого режиму. На воротях 308-го лагера мене зустрів Сахаров Юрко (шахматист з Києва) з групою каторжанів з Норильська. Там я весь час і жив з тими людьми. Сахаров, як людина, виявився дуже хороший чоловік, а це найважливіше. А що до поглядів, то я ніколи не вникав, які саме в нього погляди. В загальному знав, що він з націоналізмом нічого спільного не має, але в лагері пристосовується до колективу.

Я, особисто, сам у собі постановив твердо не вмішуватись ні в які лагерні групування. Таку постанову я виніс, по-перше, тому, що це вже було недоцільним, а, по-друге, я відчув у собі втому і сильну спрагу за рідним краєм і за донечкою.

Каторжани з Норильська відразу ввели мене в курс усіх лагерних справ. Виявилося, що на 308-му існують дві антагоністичні групи. Група Столяра (якого тоді вже там не було) і група Медведя та Миколишина. Група Столяра притримувалася організаційних норм поведінки, а група Медведя і Миколишина керувалася лише своїми дикими інстинктами користолюбства та властелюбства. Та група була виводком щурівської банди. Крім тих двох груп існувала ще і невтральна українська інтеліґенція. Українська інтеліґенція, пересвідчившись у безглуздій і ганебній поведінці тих груп ще на Воркуті, поставила себе поза всякими угрупуваннями, хоча між собою також не дружила, але в них це робилося на вищому рівні.

Я поселився у тому бараці, де жила українська інтеліґенція і група Медведя та Миколишина. У тому бараці жив шахматист Сахаров, письменник Патрус-Карпатський та ще чоловік дванадцять інтеліґентів. Група Медведя та Миколишина займала більшу половину барака, їх було біля 20 чоловік. Із групи інтеліґенції я знав тільки одного Сахарова, а з групи Медведя знайомим мені був лише Миколишин.

Вільне місце у тому бараці було тільки одне на верхніх нарах над хлопцями з групи Медведя.

Миколишин працював тоді в нарядній і, мабуть, відразу не встиг своїх проінформувати про мене і моє ставлення до таких груп як їхня. Отже завдяки того його промаху, я мав змогу, лежачи на своїй постелі, слухати їх розмовлаху. Для мене це було цікаво і корисно. Одного вечора у вихідний день, розташована піді мною група медведівців почала перегружувати та пересипати нафталіном свої гузики у валізах і хвалитися ними.

— О, а де ти взяв такого чудового светра? — запитав мій сусід унизу свого сусіда.

— Та це у того німця майора, — спокійно відповів йому сусід.

Ось, приблизно, такого змісту розмови велися досить одверто.

— А як же на це все реаґував старий Пришляк? — запитав хтось із тих, що не були на Воркуті і не брали участи у тому награбуванні.

— Про це все Пришляк дізнався на другий день і мовчки примирився з тим, що сталося, — зачулася відповідь.

— І після того всього він з вами підтримував такі ж самі хороші стосунки як і раніш? — запитав хтось знову.

— А де ж він дінеться без нас, — почулася чиясь відповідь, а зрештою — що ж ми такого поганого зробили? Стільки грабували наш народ і вивозили до Німеччини наше добро, а ми ж лише відняли в них всього 20 костюмів, светрів та туфель.

— Так то воно так, але все ж таки нам краще, коли б німці, виїжджаючи в свій рідний край, завезли за нас хорошу думку, ніж погану, та й крім того, це дуже негарно перед чужинцями і навіть перед адміністрацією, — сказав якийсь незнайомий голос.

— О, може й ти, Степане, вже пошився у «дипломати»? 3 твоєї розмови чується дух наших «дипломатів», нашої гнилої інтеліґенції. Плювать нам на те, що думатимуть про нас чужинці. Латиські батальйони в німецькій «шкурі» грабували і громили наші села так само як і німці, а адміністрація, що нам адміністрація? Вона ж сама весь час живе життям паразитів за рахунок в'язнів, та й крім того Совітська Армія у Німеччині грабувала не менше, ніж німецька на територіях Радянського Союзу, — почулася спокійна відповідь.

— Якщо ставити своєю метою зрівнятися з найстрашнішими грабителями, то ви праві, але ж не всі перед собою ставлять таку мету, багато людей думають по-іншому, — відповів той же самий невідомий мені Степан.

— Ягня між хижими вовками довго не проживе. Між вовками треба бути вовком і по-вовчому вити, — знову почулася спокійна відповідь.

— Що ж, як вам приємно бути вовками, то будьте собі, а я вовком не стану, — також спокійно відповів Степан і, піднявшись, пішов.

— Ну і живи ягнятком, поки тебе ще не зломали, — сказав йому вслід той же самий вовк.

Я найбільше часу проводив з Патрусом-Карпатським. Як людина, він нічим особливо не виділявся, але мене до нього тягнуло його знання. Він знав добре літературу, етнографію і бував за кордоном, бачив життя інших народів, отож саме ті його знання і тягнули мене до нього.