Данило Шумук - За східнім обрієм [Спомини про пережите]

На 307-му адміністрація почала примушувати ходити на роботу. Першим пішов на роботу Щур зі своєю шайкою, а потім пішла на роботу і частина хороших людей. Адміністрація почала пробувати формувати бриґади, але з того нічого не вийшло. Люди не підпорядковувалися наказам адміністрації і в сформовані нею бриґади не пішли — кожний жив, де хотів, і працював, з ким сам хотів, але не з тим, з ким призначала адміністрація. Але адміністрація примиритися з таким станом не хотіла і почала шукати винних, а підказати їй, хто саме винен у тому всьому, було кому. Щур не гребував такою службою. Він тоді вже давав покази навіть і на своїх колишніх друзів, які сиділи в Іркутську в тюрмі під слідством за підготовку до втечі. Словом, Щур став уже явно працювати на опергрупу ЧК.

В останніх роках всі національності в лагері почали святкувати свої народні свята і запрошувати на ті свята гостей з інших національностей. Отже, одного вечора восени 1954 року в лагері 307 латиші запросили до себе в секцію на народне своє свято мене і ще одного зі східніх областей — каторжанина. Своє народне свято латиші відзначали дуже весело, жваво і дотепно. Все проходило гарно, але раптом до секції увійшов оперуповноважений і, вийнявши блокнота, почав крайнього з нас питати прізвище. У ту ж мить хтось вимкнув світло і сказав: «А тепер заграємо в «тёмную»». Оперуповноважений не сприйняв того жарту за черговий святковий номер і рвонув так, що в секції залишилася тільки його папка. Після того інциденту адміністрація виготовила список на 14 чоловік і кожного дня почали по сектору викликати тих людей на вахту. Однак на той виклик ніхто не реаґував. Забрати силою було неможливо, бо ніхто з адміністрації не знав нас у лице. Аж врешті-решт адміністрація на територію лагера ввела свої озброєні війська і наказала нам усім виходити за зону лагера. Мороз був тоді більше 40. Ми не хотіли, щоб через нас цілий день морозили всіх людей і тому я підійшов до начальника лагера і сказав: «Якщо вам йдеться за тих людей, що викликали, то ми готові вийти самі, лише тільки не тривожте через нас усіх людей».

— Так би й зразу сказали, — відповів начальник і в ту ж мить припинив дії своїх військ і дав команду вийти із зони лагера. А ми забрали свої речі і вийшли за зону. За зоною на нас ждав уже «воронок». Звідтам нас «воронком» відвезли на 15-й лагер в ізолятор. В ізоляторі тріщав мороз такий самий, як на вулиці. Піч розвалена. У тому страшному ізоляторі ми були 15 днів. Там я простудив голову до такої міри, що мало не збожеволів від болю голови взагалі, а тройного нерва зокрема. Болі не вгавали півтора року.

Звідтам нас відправили в Тайшет, а з Тайшета у Володимир у тюрму. У тій нашій групі було 5 українців, 4 німців, 3 латиші і 1 росіянин. У постанові, на основі якої мене відправили в тюрму, написали багато всяких небилиць, яких зараз я вже не пам'ятаю. Правдою було лише одно, що я не виходив на роботу. Для оголошення постанови мене закликали разом з одним німцем. У мене і в того німця один абзац звучав ідентично: мене і його звинуватили за організацію «волынки» в норильських карних лагерах. Німець, прочитавши той абзац, сказав: «Цікаво, як же ж я міг організувати «волынку» в норильських лагерах, як я навіть ніколи й близько Норильська не був». Начальник ізолятора подивився тоді на мене і на того німця довгим поглядом і почав листати його особисту справу, і упевнившись у тому, що справді той чоловік ніколи не був у Норильську, сказав: «Да, зто произошла маленькая ошибка, ну ничего. Сейчас мы это вычеркнем и придумаем что-нибудь другое».

Що саме йому придумали, зосталось для нас таємницею, бо його більше вже не викликали знайомити з їх постановою. А у Володимир у тюрму його все ж таки повезли.

У Володимир у тюрму їхалося нам весело. Всю дорогу німці пригощали нас добротними продуктами з посилок, які вони отримували від німецького «червоного хреста». А посилок останнім часом вони отримували дуже багато. У Володимирі в тюрмі їх посадили в окрему камеру і незабаром, згідно договору, відправили їх у Західню Німеччину. 3 Володимирської тюрми тоді в 1955 р. відправили в Німеччину біля 20 німців. По дорозі до Володимира і у Володимирі в тюрмі я відчув у собі якусь чарівну душевну зміну. Всі лагерні справи раптом почали від мене віддалятися, а їх місце в голові і серці займала туга за донечкою і рідним краєм. У Володимирі я нав'язав переписку з дочкою і сином. Син писав мало, а дочка частіше. Дочка перший раз вислала мені своє фото. Тоді вона вже була дорослою розцвівшою дівчиною, сповненою краси, свіжістю і всіх дівочих принад. На це її фото я дивився по кільканадцять разів на день і тайком, іноді пишучи або читаючи листа, плакав.