Йосиф Сліпий - Спомини

Коли ми виїхали з Красноярська зі 100–200 км і в’їхали в тайгу, то офіцер сказав, що мусимо відпочати трохи, і зачав мене намовляти до служби в КҐБ: “І тоді ми вертаємося назад”. При тому поправляв свій револьвер, немов погрожуючи мені, що тут зробить мені кінець і ворон по мені не закряче в цій землі. Я встав, але він хотів, щоби я таки сідав на спокійну “бесіду”, але я не сів і вернувся до машини. “Давай вперед”, — і ми поїхали далі. Дорога була болотниста, прикра, увесь час тайгою. Вже десь надвечером приїхали ми до Маклакова [646].

Маклаково — мале містечко, яких 8000 мешканців в дерев’яних домах. Начальник району списав зі мною протокол і відібрав пашпорт, то означало, що трактували мене як напівв’язня. До дому інвалідів треба було йти ще з 12 км. Це було кільканадцять старих дерев’яних бараків, похилих, а в кожному такому домикові жило 8-20 осіб. Мене призначили ще до найлуччого барака і дали ліжко при стіні. Прийшов лікар-литовець Бронислав Б. і, довідавшись, що я митрополит, сказав, що мені поможе. Але пізніше мав я з ним хрест Божий.

У тому бараці жило двоє волиняків-селян, троє литовців, один русскій, що казав про себе, що він професор аґрономії, але любив красти так, що його бештали, як останнього злодія. Він і обкрадав мене, а при тому показалося, що був “стукач” і стало доносив до поліції всякі брехні, наклепи і свої уроєння. Був там і один лікар-жид. Зразу, доки його бештали наші селяни, то він сидів тихо, а пізніше показалося, що то людина без всякої чести, без совісти, простак, хоч казав, що кінчив медицину у Фрайбурзі (Швайцарія). Мав спараліжовану трохи руку і ногу, з приводу затовщення дістав атак серця і помер.

Я перейшов пізніше до іншої “палати”, але там було ще гірше. Було в домі інвалідів кілька наших побожних женщин і один мужчина, напівдяк, які в неділю випрятували одну велику салю, в якій прасували білля, і там ми співали Службу Божу. Приходило багато людей, около ста, але начальник дому інвалідів і його заступник-піяк, партійні, донесли до МВД, і воно заборонило богослужения. Мене визвали до обкому в Єнисейську і сказали, що вони замикають непотрібні церкви, замінюють на ґараж, а я правлю в такому скромному приміщенню. Тоді я сказав: “Дозвольте мені поставити церкву там, я її скоро збудую”. А секретар відповів: “Ми то знаємо, але ми не можемо”. І я міг правити тільки в себе в кімнаті, до якої приходило кілька осіб, якщо не було нікого вдома. Я тоді сповідав, і причащав дуже багато, і хрестив.

Тим часом напівдяк, що мав наріст на чашці (а коли той наріст настискав на мозок, діставав страх і ляк, що його знову арештують і будуть бити), повісився. Я його похоронив, як недужого, і відправив панахиду.

Нагляд наді мною загострювався, і всі боялися мене. Лікар, що спершу прохав мене охрестити його дитину, коли зачали його допитувати, скільки я взяв за хрест і що я даром хрестив та навіть не хотів остатися на прийняттю з його литовцями-приятелями, відскочив і прилучився до начальства. Його жена, добра католичка, мала з ним важкий хрест, бо він жив неморально, як загалом цілий дім інвалідів — то були Содом і Гоморра. Його перенесли опісля до мурованих забудовань, віддалених два кілометри. То було страшне і жахливе кубло. Щодня якісь кроваві бійки, бо до нього приходили ті самі бандити з ляґра і погрожували мені убийством.

Коли я приїхав до дому інвалідів, то написав небаром листа до своячки Марії Наконечної або до сестри Меланії Куцини про тамошні умовини і про тайгу, про кривди і тому подібне [647]. Той лист переловили, і я написав тоді такого другого листа, і він дійшов.

Приїхало до мене начальство з Красноярська і почало мене розпитувати про моє життя, про побажання. Тоді я сказав, що в Москві я мав позволения працювати науково, і прохав, щоби мені це признали. Вони віднеслися до Москви і прийшов дозвіл працювати. Я час до часу їздив до Єнисейська і там, з бібліотеки, давної ґуберніяльної, позичав я твори Костомарова, Карамзина й інші історичні книжки. Спроваджував я дещо книжок до Єнисейська з Москви. Переглянув я бібліотеку в Красноярську, дещо одержував зі Львова. І працюючи нераз по 10 годин денно, написав я перший і другий томи “Історії Вселенської Церкви на Україні”, починаючи від св. Андрея, а не від св. Володимира, як звичайно то робили наші історики. При якійсь нагоді я передав її до Хабаровська, до отця Ратича [648].

Але коли отець Борса (василіянин) вертав до Львова з Колими, забрав рукопис з собою. Він вступив навіть до мене, впав до ніг і прохав чимсь помогти. Я лише йому порадив чимскорше забиратися з дому інвалідів, бо його можуть арештувати. Він переночував в поблизькому присілку і від’їхав до Львова. З собою взяв також і мої послання і, коли відпав (апостатував), то все, що знав, розповів МВД, на суді належав до моїх найбільших обвинувателів і цинічно поводився.