Йосиф Сліпий - Спомини

До мене заходили часто офіцери з міністерства, і вони допитувалися завжди, чи мені чого не бракує, що віце-міністер щодня питається, чи я вдоволений, і [казали]: “Ми боїмося, щоби ви не жалувалися, бо тоді ми мали би великі неприємності”. Вони також зачали в розмовах піддавати мені, щоби я виступив проти Папи і проти Католицької Церкви. Я збував це мовчки або півсловами, а то й жартом. Але про це я сказав ґенералові, і на те він відповів рішучо: “Не робіть цього, бо скомпромітуєтеся!” На це я сказав: “Будьте спокійні, бо я навіть не думаю цього робити, але такий є стан”. Річ ясна, що з того всього я бачив, що ґенерал брав справу серйозно і не думав про якусь там розвідку, бо пізніше вони викручувалися тим, що мене тоді анґажували до розвідки. З тої замітки ґенерала, як також і з предложення, щоби представити до освободження з ляґрів більшу кількість людей, прихильних собі і потрібних до дальшої праці, та старання про нав’язання зв’язків з Папою, я зрозумів, що обіцяне привернення свободи нашій Церкві — це наглядний доказ, що він не думав про якусь шпіонажу, але про ширшу державну акцію, як пізніше закидали Берії, що вони дійсно приготовляли якісь зміни чи державний переворот. Пізніше на суді і в наступних слідствах вони викручувалися тим, що то була тільки шпіонажа. А я звичайно відповідав на це: “Хіба ідіот буде анґажувати митрополита до розвідки. Бо кого ж він буде вже шпіонувати, як за ним слідкують”. Але, на жаль, такий стан там був, як, наприклад, Харбінський митрополит [639]і митрополит Крутицький [640].

Я підозрівав, на основі розмов з ґенералом і з полковниками, що в міністерстві є два сторонництва, і так воно справді було, як виявилося пізніше.

На мій пашпорт я не міг бути приписаний в Москві, і офіцери підставляли якийсь інший. Вони і платили за мешкання. Раз якось вони призабули це зробити і касієрка пригадала мені. На це я їй сказав: “Будьте спокійні, нічого злого не станеться”. А вона мені відповіла: “Я дуже боюся за Вас”. Я звернув увагу офіцерові, підполковникові чи майорові, бо на вулиці за пашпортом не питають. Так воно й було, але нема сумніву, що розвідка обманювала своїх. Крім труднощів з пашпортом, було ще й те, що в одній гостиниці я не міг довше мешкати, як один місяць, бо по місяці треба би було платити подвійно, а то й потрійно за кімнату. Тому мене перенесли до іншої гостиниці, з якоюсь татарською назвою, над рікою Москвою. Там я знову прожив другий місяць, і мене мусіли перенести на третє мешкання, до Київської гостиниці, при Київському залізничому двірці. Нещастя хотіло, щоб тоді до Москви приїхав гуцульський хор з якимсь концертом. Мені пропонували йти на концерт, одначе я не хотів. Але раз, йдучи з клініки, стрінув мене на вулиці один інтеліґентніший з тої ґрупи, пізнав мене і хотів говорити. Я сказав, що не можу, одначе він не хотів відчепитися з цікавости. Я всів до автобуса і лишив його, а тим часом мої шпіони вже донесли, що зі мною зустрічався якийсь осібняк. Я його не знав і припускав, що він був насланий. На всякий випадок, це дало їм претекст до підозрінь і недовірювань.

У міжчасі я виготовив бажані реферати, коротенький начерк історії нашої Церкви і ще інші, яких собі вже не пригадую. Раз один з офіцерів сказав мені: “Ви пишете дуже тверезо і логічно та й не силкуєтеся на гарний стиль”. А я йому на це: “Ваші пишномовні заяви і високопарні артикули не читають за кордоном або приймають їх з великим недовір’ям, як це видно з большевицьких ґазет, а мою кожний прочитає”. При тому я спитав його, що якось довго ґенерал не дає відомости і не кличе мене до себе, хоч він обіцяв. На це почув я відповідь, що він тепер дуже зайнятий іншими справами. Офіцер вимантив в мене реферати, бо казав, що міністер хоче наперед приготовитися. Мені це стало підозріле. Бувало перше, офіцери з великою пошаною згадували про Берію, а тепер мовчали або отак віднехочу. А навіть, проходячи раз попри міністерства, я замітив: “Тут десь урядує міністер Берія”. А він на то: “Чорт з ним”. Це дало мені багато до думання. А другий офіцер почав розказувати, як то якийсь там колгоспник, не знаючи Москви, питав його: “Де тут є Госстрах? [641]” — показуючи на міністерство, а він відповів колгоспникові: “Нет. Это госужас” [642]. По якомусь тижні прийшов знову рано офіцер до мене, питаючи, чи я читав нинішню ґазету. Я відповів, що ні, бо зайнятий якоюсь там роботою. “Берія арештований”, — було напечатано в ґазеті [643]. Я відразу бачив, що справа свободи нашої Церкви програна.