Йосиф Сліпий - Спомини

Десь за тиждень, коли я домагався якоїсь відомости, офіцер мене запровадив до іншого начальника, бо ґенерала або арештували, або усунули, і його вже не було в міністерстві. Тому-то і закордонна преса писала, що з арештом Берії арештовано з кількасот ґенералів і що такого погрому не було навіть під час війни. Показалося, що той начальник, якого я вже бачив чи не в ґенерала, — це шеф усієї розвідки в Совітському Союзі. Він став дуже негодувати на покійного митрополита Андрея, що він був шпіон, витягнув мені навіть фотокопію листа о. Вєрцінського (єзуїта в Москві) [644]до Митрополита, з часів після Першої війни, і фотокопію листа митрополита Андрея до архикнязя Вільгельма (Вишиваного) [645]. Але я бачив, що він абсолютно не розуміється в тодішних умовинах і свої большевицькі засади примінює до цісарських умовин з-перед 35 років. Він признався, що українець, і ми говорили трошки по-українськи, але пізніше не хотів говорити українською мовою, тільки перейшов на російську. Згадав, що він інженер за фахом, але партія призначила його на начальника розвідки, і він мусить повинуватися. З розмови я видів, що він попрочитував всі мої реферати і був з них невдоволений, і сказав мені, що Ватикан зараз би з ними говорив, але вони не хочуть. І зачав мене намовляти, переконувати і прохати, щоби я виступив проти Папи і що вони мені обіцяють друге місце по Патріярху й інші блага. Але я з місця відказався і додав, що ґенерал брав справу з ширшого політичного становища, а він бере зі становища розвідки. “То ґенерал ліпше робив від мене?” — спитав, трохи діткнений. На це питання я не відповів нічого, а він прохав мене, щоби я подумав ще і не відкидав предложень, і додав, що ще за кілька днів будемо про те говорити. Коли професор Крип’якевич видав був якусь відозву до “лісовиків” і якусь там заяву, вони питали мене, що я на то. Я відповів, що в козаків був такий звичай, що перше саджали в бочку дьогтю кандидата на кошового отамана, а потім вибирали його. А він: “Крип’якевич так добре про вас писав, а ви про нього так зле”. — “Я не про нього, але про вас”. З тим я вийшов і вернувся до Київської гостиниці. Для мене було вже ясне, що справа свободи нашої Церкви була пропавша.

Коли я був у нього другий раз, він був невдоволений з мого становища і переконував мене далі, але це нічого не помогло. За третім разом сказав мені, що міністри (особи совіщанія — міністер справедливости, міністер МВД і ще один міністер) рішили відіслати мене до дому інвалідів на Сибіру. “Коли?” — питаю. — “Завтра”. Я прохав, щоби ще дещо відложити, бо почуваюся дуже погано зі здоров’ям. Він, правда, пішов зараз до міністра і вернувся з тим, що я ще кілька днів остану в Москві.

Припадково я довідався, що саме полковник Туманов піддав ту думку міністрам, щоби мене відіслати до дому інвалідів, бо перше рішення не перестало бути правосильним. А будучи в мене перед висилкою, він трохи з прикрістю сказав: “Я ніколи не припускав, що ваша справа так скінчиться”. А я йому: “Тому я не хотів викидати бушлатів і тюремної одежі”.

Майор замовив окреме купе з постелями, і ми сіли до транссибірського поїзда. Наше призначення було їхати до Маклаковського дому інвалідів, за Маріїнськом, яких 1000 км на схід від Москви. Був це найгірший дім, найдальше віддалений від наукового і культурного осередку. Там мав я жити відмежений і відтятий від всякого доступу з дому, 6000 км віддалі. Вагони були заповнені, бо це був далекосхідній поїзд, що йшов з Москви до Владивостока, щонайменше 8000 км, і поїзд їхав два тижні, але ми мали їхати найперше до Красноярська яких п’ять-шість днів, а опісля звідтам на північ ще яких 500–600 км машиною. Мій офіцер (конвой) був у цивільній одежі, одначе з револьвером. Ходив часто грати в карти, а я міг за той час відправити Службу Божу і зробити духовні вправи та відпочати, хоч майбутнє було дуже тривожне. Заходили до мене різні інтеліґенти, цікаві, куди я їду в Сибір. Якась лікарка і начальниця типографії, що їхали до Владивостока (перша на посаду відробляти стипендію з часів студій, а друга десь до мами), дивувалися, що я в такому віці і в хирлявому здоров’ю їду на Сибір. Якщо я був би сказав їм, що я засуджений і їду на безповоротну висилку, то вони були б певно плакали, як діти, бо видно було, що то були добрі і збідовані особи. Вони навіть самі винесли мої пакунки в Красноярську, хоч я не прохав їх про поміч. В часі їзди приносили мені харчі і дали навіть ще на дорогу.

Коли ми висіли в Красноярську, то на нас вже чекали машини МВД, і ночували ми в якійсь гостинній. Офіцер пішов до МВД, а я ночував в кімнаті, де вже був один голова колгоспу і якийсь старший чвертьінтеліґент, який говорив, що його жена працює як кухарка. Виглядало з його розмови, що він розвідчик. Я лише спитав голову колгоспу, який стан тепер в колгоспі, як там працюють. Він догадувався, що мене везуть на “висилку” і казав мені, щоби я написав до них на його адресу, а вони мені чимсь поможуть. Гадаю, що він говорив щиро, але коли мене судили вже третій раз, то в протоколі була записана і моя розмова з ним.