Йосиф Сліпий - Спомини

З дому інвалідів в Маклакові писав я багато послань, але їх перелапувало МВД. Був там один інженер, інвалід (мав нерухому ліву руку), чесний, який багато мені помагав. Він потім перенісся десь на Кавказ.

Дуже мені помагала також вдова пані Бич, яка була при сині, що був начальником пекарні [649]. А тому, що не хотів вступити до КҐБ, наїхало на нього вантажне авто, і він погиб. То була страшна трагедія для нещасної матері.

Коли переселювали інвалідів зі старого дому до нового, то я остався в старім, тому що боявся переходити до нового, у зв’язку з цим мусів я сам собі варити, бо давали мені тільки сухий пайок. Ще доки були наші жінки, то було легше, а коли вони одержали пашпорти, всі повиїжджали, і я лишився сам. Вправді, побіч мешкали двоє старих людей, які спершу приходили на Службу Божу, а опісля перейшли до розвідки, і тоді він, 80-літній старик, бігав за мною, чи я не хрещу.

Він був глупий, але слухав своєї 70-літньої жени, яка була справжньою чортицею, клеветала, крала і причинилася до мого нового арешту. Страшна баба, складала гроші і навіть вкрала якусь там суму. Щоби відвернути увагу бандитів від себе, вона клеветала мене і говорила їм, що в мене є великі гроші. На то вони їй відповіли: “Якщо він мав би гроші, то він тут не сидів би”.

Мешкав зі мною ще один старший литовець, який вдавав мого приятеля, але був шпіоном. Таким самим був і інженер-литовець Барджус, фотограф у Маклакові, крайно підла людина, який рівно ж написав клеветливі зізнання, що я веду “антисовєтську діятельность”. Був там дуже добрий дентист, жид з Відня, але простак. Він мене остерігав. Так що нині, дивлячись на те все, не можна сказати, хто не був шпіоном. А крім того, коли я приїхав в якійсь справі до Маклакова, то за мною ходило завжди кількох або їздило на роверах. По дорозі грабили людей бандити, навіть на такій недалекій дорозі — 12 км. У сусідній кімнаті мешкав якийсь бандит, що вийшов за грабіж і убивство людей.

Попри Маклаково перепливала ріка Єнисей. Зимою Єнисей замерзав при 40° морозу, навіть три-чотири метри грубого леду, так що по ньому їздили і трактори, вантажні авта, а широкий був Єнисей на один кілометр. Я зимою ходив на прохід через Єнисей, часом в село за рікою, щоб у склепі купити оселедці, круп тощо. Стояв там вітрак, і на нього МВД висилало калмика, щоби наглядав за мною, чи я не мав зустрічі з ким. Загалом калмики з правила всі запродувалися: де тільки було прийти до НКВД, всюди можна було знайти калмика, який складав доноси. Дуже вони дволичні і безхарактерні, рідко находилася між ними чесна людина. Коли-небудь ішов я дорогою, то тоді раз у раз МВД їхало автами і наглядало за мною або посилало мотор з розвідчиком, щоби слідив мене. Вісімдесятилітній старець, висиланий своєю бабою, бігав два-три кілометри і підглядав, чи я не хрещу, сповідаю і причащаю, а, вернувши, молився і бив поклони. І майже з правила, кожний з них, зразу великий приятель, а опісля ставав аґентом розвідки і доносив. Часом ходив я в тайгу, і то ще було найбезпечніше і найприємніше, лише могли напасти дикі звірі.

Від 1953–1957 років я написав чотири грубі томи “Історії” і зачав п’ятий від Замойського Синоду 1720 року. Третій том я передав до отця Блавацького [650], що був в Красноярську, а четвертий остався в пані Бич і її сина [651], але їх перелапало КҐБ. Я хотів забиратися з того дому до іншого, ближче Красноярська, але КҐБ не позволило і мене арештувало рано, в часі, коли я правив Службу Божу.

Будучи в Маклакові, коли я мусів заходити до МВД, то завжди стрічав там калмика, що складав доноси. Біля мене також дали одного, який викрадав листи і носив до розвідки. Був ще там один інженер з Харкова, якого прислали спеціяльно задля мене. Він підходив до мене на сьомому ляґпункті в Дубровлазі і пізніше, по 10 роках, прислали йому до дому інвалідів, щоби мене шпіонувати. Він вдавав великого приятеля, а потім зложив клеветливі зізнання, і то так з правила роблять не тільки придніпрянці і руські, але й деякі наші. Справді огидні потвори!

Оповідали, що одну жінку взяв шофер до машини, знасилував її й опісля убив в огидний спосіб. Раз навіть начальник КҐБ сказав мені: “Да, преступность растет” [652]. А я йому на це відповів: “Надо опиум” [653], — тобто реліґії, яку вони називають опіюм народу. Бувало, і то досить часто, що кругом в околиці п’ять магазинів обікрали вночі дочиста. Між старим і новим домом інвалідів, в печері, звили собі кубло бандити і ограблювали прохожих. Мене також мало що не вбили. Було сто разів безпечніше в тюрмі, як в тому, так званому, домі інвалідів. Були такі бандити-інваліди, які мандрували з одного дому до другого, обкрадали мирних людей і переносилися дальше до іншого дому інвалідів, шукаючи нових жертв. І завжди, лягаючи і встаючи, не був я певний свого життя. При тому всьому я працював над історією. Під час проходів зібрав я всі тамошні рослини і засушив та переслав до Львова. Рівно ж післав випхані птиці і сибірські звірята, кількадесять штук, і вони, мабуть, в музею Наукового товариства ім. Шевченка [654]. Так само зібрав я всі тамошні комахи і мотилі за цілий рік і також вислав до Львова, але НКВД знищило збірку. Дійсно велика шкода!