Йосиф Сліпий - Спомини

Казав мені також полковник, що він говорив з єпископом Чарнецьким: “Він дуже пригноблений, що йому обстригли бороду”. Але я сказав до начальника, щоби більше того не “дєлалі”, він забагато говорить. Я знав вже передше, що він душпастирював в ляґері, сповідав багато і, як хтось сказав там, зробив з ляґра монастир. Мабуть, не завжди був він обережний, хоч тяжко там від шпіонів встерегтися.

Лікар Дорошенко працював ночами і мені викінчив коронки та частину зубів поправив. У ляґрі знали, що ті полковники приїхали в якійсь спеціяльній місії по мене. І хоч вони не заходили до ляґра, але казали мене вивести з ляґра, кажучи: “Ми не хотіли заходити, щоби не звертати на себе уваги”. На те я сказав: “У ляґрі вже всі знають, що Ви тут чекаєте”. — “То розвідка…” А я: “Ваша школа”. Ми пішли на стацію, а річи відвезли. На стації, в окремій почекальні, дали мені пашпорт, витягнули якесь чорне убрання, полковник пришивав до нього ґудзики. Дали мені якісь ліпші черевики, плащ, капелюх, а все ляґерне казали викинути: “Вам это не нужно”. Але я спакував всі бушлати і не викидав, бо не вірив, щоби потім не остатися нагим і не згинути від холоду. Ми всіли до мягкого вагона, хоч було дуже тяжко дістати місце в переділі. Самі вони занялися пакунками, примістили їх, а мені принесли чай, сказали грати українські пісні на радіо. Все це видавалось мені казкою, після недавнього пекла. По дорозі мене прохали, щоби я наявно не молився, і що в Москві бажає зі мною говорити вище начальство. Вночі я спав добре. Полковник накривав мене плащем, бо ночі в Мордовії були холодні.

У Москві рано виїхав двома чи трьома автами на стацію з міністерства майор і відвіз мене до гостиниці, при малій вуличці, недалеко пам’ятника Юрію Довгорукому, бо хотіли, щоби я мав спокій і щоби на мене у великому готелі не звертали увагу. Підполковник купив мені опісля нове убрання і по двох-трьох днях казав, що зі мною бажає говорити ґенерал. Був це червень 1953 року. Щоби дістатись до ґенерала, то треба було брати підполковникові різні карти вступу, і то в окремім бюрі окремої камениці. Офіцер провірив перепустки і мене запровадили до ґенерала. Це був заступник Берії, який провадив головні аґенди, бо віце-міністер мав радше господарсько-економічний відділ. Жодного прізвища там не подають, все строго засекречене. Але, я опісля довідався через неувагу секретарки, що це ґенерал Жуков [635], одначе не маршал Жуков — міністер війни. Ґенерала Жукова Берія взяв з армії як свого довіреного. Він робив вражіння дуже інтеліґентної людини, визнавався на літературі, театрі, музиці, мав звиш 60 літ і мав, мабуть, царський вишкіл. Він казав мені, що був в ґенеральному штабі і провадив армію через Холм. Коли він приїхав до Холма, то делеґації — польські, українські — приходили, щоби дати їм церкву, але “я казав витягнути біля церкви артилерію”.

Після короткої розмови на різні індиферентні теми він дуже чемно розпитував про минуле і сказав: “Ви зовсім слов’янський тип і не видно по вашій поведінці, що ви були вісім літ в ляґрі, бо наших треба довго відзвичаювати від ляґерних привичок. Те, що ми говоримо, це строга тайна. Навіть полковники нічого не знають про те. Їхня річ було лише вас привезти. Але що дальше, то до них не належить”. Все ж таки я не знав ще, про що справа. Заходили час до часу інші особи. Пригадую, що одного представляв він: “Член нашого правительства”. Впрочім, воно не мало жодного значення, бо там все підставлене.

Коли ми були тільки два, що в них ніколи не буває, то він дуже чемно сказав: “Єсть такое дєло. Чим могли би ви бути нам помічні?” Знаючи докладно умовини і психологію КҐБ, я так віднехочу сказав: “Працювати в бібліотеці, в якихсь наукових виданнях?” На це ґенерал відповів: “Митрополіт, митрополіт, це может зробити і дєвушка. Але то, що ви можете зробити, то в Совітськім Союзі ніхто не зробить. Чи не могли би ви нам помогти унормувати відносини з Ватиканом, бо народ змучений і висилений. Іншими словами, треба створення якихсь мирних умовин”. Я вправді не дав себе заскочити компліментом і сказав: “Це важке діло, може маєте відповідніших людей до того?” — “Ні, ні! Ми найдокладніше провірили всі дані про вас і ви одинокий, що можете тут помогти”. — “Чи Ви признаєте мене митрополитом, чи ні?” — спитав я. А на це ґенерал: “Ми вас митрополитом не робили, та й не можемо вас заперечувати”. Тоді я сказав: “Скільки буду могти, то я поможу. При тому знайте, що революція була дуже жорстока”. А він на то: “Кожна революція є жорстока, і «в ґлясе» (білі шкіряні балеві рукавиці) революції ніхто не робить”. Він почав розпитувати про Ватикан, як ми виходили з поляками в Католицькій Церкві, бо вони нас кривдили, про папські уряди і т. д. Та розмова тривала вже дві години, так що я вже змучився і встав, а він каже: “Я би з вами ще говорив”. Але я просив, щоби відложити на другий раз. Ми попращалися, він ще прохав, щоби я післав телеграму до папи. Я не похочував, бо що ж я міг Папі телеграфувати? Пізніше, одначе, я уложив телеграму, що я освободжений і стараюся привернути права для Церкви. Я сказав, що може на пошті моєї телеграми не приймуть, а він сказав: “То вже ми постараємося”. Мабуть моєї телеграми він не встиг вислати. В мене осталось вражіння, що він більше політик, ніж розвідчик, бо сказав: “Вони (КҐБ) думають, що якщо там сказав який шпіончик, то вже все правда, тим часом правду треба брати основно і широко”.