Йосиф Сліпий - Спомини

Поїзд рушив і покотився в напрямі Потьми, значиться, на пересилку, не в глуб лісу. На Потьмі висадили мене під сильним конвоєм і запровадили до барака, з якого висилають далі, та й казали, що я тут посиджу з місяць. Якось вдалося мені попрохати дозволу до лікаря. Мене відвели і дали якесь там лікарство, а головне, що лікар Дорошенко згодився поправити мені зуби і понакладати коронки, бо в ляґері було мені неможливо. Був там молодий дентист, українець, десь з Миколаєва чи з Полудневої України, який, мабуть, сидів задля співпраці з німцями. Він став лічити зуби, хоч трохи вагався, кепсько витягнув зуб, зломив, почалась матеріялізація, одначе він дав застрик, і то якось минуло. Іншим разом сиджу я в нього на операційнім кріслі, а він мене питає: “Знаєте, чому я вам лікую зуби?” Я, трохи здивований, відповів: “Може у вас ще дещо українського почуття”. А він на це: “Так, але і ще інша причина. Коли вас провадили до мене, то побачив вас, працюючи на подвір’ю, директор Петербурзького (Ленінградського) Ермітажу (найбільшого царського музею) і сказав до мене: “Якщо можете що помогти Митрополитові, то поможіть, я вас прохаю”. І тому я взявся направляти ваші зуби”. Я здивувався, бо з тим директором я ніколи не стрічався, і в Ленінграді я не був. Але коли мене привезли до ляґра, то в ляґрі розійшлася чутка, що привезли греко-католицького митрополита. Той директор був братом міністра найважнішого планового міністерства [632]. Він мав бути дуже спосібний. Сталін його боявся і тому арештував і казав, здається, розстріляти, а його брата, директора, посадити в тюрму. Лікар Дорошенко направляв, лікував зуб і приготовляв коронки. Серед того мені сказали збиратися з речами. В почекальні якийсь інтеліґентний старшина перевів докладний “обиск” моїх речей і мене, а два його помічники зібрали речі і поскладали все в порядку. А до мене старшина сказав, що підемо пішки на станцію, бо ліпше йти поволи пішком, ніж їхати тим тяжким возом по великих вибоях і болоті, а речі там привезуть. Був це червень 1953 року. Ідучи, я спитав його: “Куди мене везете?” — А він каже: “До Москви”. — “А чому?” — питаю. — “Не знаю. Може Ви заанґажовані з націоналістами”. Те саме опісля сказав і один з його помічників, коли ми знайшлися вдвійку.

Очікуючи поїзда, ми стояли на пероні, і тоді я сказав: “Дозвольте купити кілька яєць і хліба, бо я голоден і ледве держуся на ногах”. На це він: “То, що вам дали в ляґрі, нехай вистарчає. Я боюся купувати вам поживу, бо я головою відповідаю за вас. Я вчора з’їв тут якоїсь зупи і цілу ніч болів. Я не маю жодної певности щодо харчів, які тут продають”. — “А чому ви втрійку чи аж вчвірку мене везете?” — питаю. — “Бо інакше вас обкрадуть до нитки”. Ми підійшли до поїзда, але, на щастя, не було в ньому заквагона і тому — “давай назад”. Ми повернули на пересилку на Потьму, і якимсь припадком я довідався, що їх телефонічно відкликали до Москви, а я лишився в одиночці. Опісля пішов знову до зубного лікаря, і він продовжував лікування. Коли я раз сидів в нього на дентистичнім кріслі, він сказав до мене: “Одна начальниця санчасті хоче вас бачити, бо вона вас знає”. І дійсно, вона прийшла. Я привітався і в розмові кажу: “Чи чули ви, як мене клав консіліюм лікарів на восьмому ляґпункті до стаціонаря?” А вона відповіла: “То, власне, я скликала консіліюм, бо не могла собі дати ради з “опером”, який ставився до вас дуже ворожо”. Я подякував їй. Вона також мала там якісь неприємності, про які, впрочім, нікому не тяжко, хто б він не був.

Тоді “опер” анґажував до шпіонажі одного єзуїта, професора, мадяра, що був соціологом і не згідний, не знаю чому, з кардиналом Міндценті. Але єзуїт не згодився і його усунули з медчасти. Анґажували також і отця Чорняка, але він, очевидно, також відказався. Вкінці, пропонували це одному професорові, полякові з Познаня, який рівно ж не прийняв пропозиції, і про це він мені сам лояльно розказував. Він дивився дуже тверезо на західні границі Польщі і казав одверто, що вони не вдержаться. Коли поляки пропонували його жені, що жила з сином в Кракові, фільварок під німецькою границею на Заході, то він строго заборонив їй рухатися з Кракова. Він сидів, як начальник Армії Крайової, мегаломан, як загал поляків, навіть в тюрмі. Його видав підчинений полковник, якого взяли на слідстві наркотиком, до якого він привик від літ. За наркотик він видав всі польські пляни. Професор був високого росту і страшенно вихуд, самі шкіра і кости. Вернув після якоїсь операції. Було там ще кількох поляків: між іншим, Свірський, що винаймав колись в Заздрості в ґрафа Борковського фільварок.