Йосиф Сліпий - Спомини

Приходило багато до сповіди, і я сповідав при зустрічі, поза бараком, і на розрішення робив маленький хрест, але і то “стукачі” доглянули і донесли.

Дуже тяжкі роботи мусів виконувати о. ректор Чорняк, а пізніше працював у кравецькій робітні. Дошкулювали йому там і деякі наші люди. Він праведно ніс ті тяжкі хрести, але ставав щораз більше нервовим. Впрочім, не дивниця, бо там легко було зійти з розуму.

Раз післали до мене одного православного священика, що був дневальним в якомусь бараці, це знак, що з їх прихильників. Він мав Святе Письмо по-російськи, і я його просив, щоб позичив мені, але він не хотів. Коли вже <���кінчалися вісім літ кари> [627], тоді провокації ставали щораз більше настирливі. Саме десь при кінці 1952 року або на початку 1953 року підіслали того самого православного священика. І він зачав мене намовляти, щоби утворити реліґійний гурток. Я, вислухавши його цю, в дуже таємний спосіб предложену, пропозицію, сказав йому: “То ви не хотіли мені позичити Святого Письма прочитати, а хотіли б закладати тайний гурток”. І він попросту втік сейчас від мене та вже більше не зближувався.

У “Правді”, яка була прибита на площі, публіковано статті, що виявляли якийсь неспокій, непевність, якусь зміну. Десь небаром (в березні 1953 року) прийшла до ляґра вістка, що помер Сталін. Всі тішилися, бо сподівалися якоїсь зміни. І одного разу ранком прийшов до мене Харбінський митрополит [628]та зачав виговорювати страшні речі на Сталіна. Я нічого не відповів на це, але він пішов до “опера” і сказав, що то я все те говорив. Ті настирливі провокації і шпіонажі мене дуже тривожили, а второпніші в’язні говорили потайки, що мене після скінчення кари не випустять, бо мене бояться. Останні місяці ставали ще прикріші задля різних дошкулювань і секатур.

Мене викликали до управи ляґпункта і прочитали мені рішення Главлагу (Главное Управление Лагерей [629]), що мене відішлють до дому інвалідів у Сибіру після скінчення “сроку”. Вони тривожилися, що я маю великий вплив, хоч я всюди старався оминати стрічі і зв’язки, щоби нікого не наражувати на підозріння і неприємності, але то нічого не помагало.

11 квітня 1953 р. минуло, але мене не звільняли, а інших повідправляли. Я був дуже ослаблений і вимучений і сидів, як на тортурах. Одного разу стрінув мене начальник санчасти, до якого я не <���звертався за поміччю, ані за полегшами> [630], і звернувся до мене з предложенням: “Я вас положу в лічниці, бо ви вже скінчили свій срок, і мене нічого не обов’язує”. Але деякі лікарі мені казали опісля “ні”, з огляду на доктора Дзеровича. Всі дуже дивувалися, що минуло скоро часу, майже два місяці, а мене не відправляють. Різні припущення, здогади, бо хоч вони призначили мене до найгіршого дому інвалідів у Сибіру, то це не має значення, бо вони можуть на другий день засудити на новий “срок” і лишити в ляґрі. В мене робили строгі обшуки, шукаючи не знати за чим. До бриґадира сказали: “В нього є якийсь молитвослов. Ми поріжемо цілий сінник, чи немає якихсь письм”. Може бути, що я позичив в когось молитвослов або Святе Письмо, але після прочитання віддав власникові, бо боявся в себе тримати. Службу Божу я правив з пам’яті. Чув я раз, як цей бриґадир говорив (зі мною він боявся розмовляти, хоч він був православний, але сина в Китаї виховували католицькі місіонарі): “Ніхто не є в силі протиставитися комунізмові, хіба Католицька Церква, але вона не хоче ніяк мішатися до політики. Вона має велику моральну силу і впливи протиставитися, одначе їх не використовує”. Про місіонарів він висказувався дуже прихильно, і воно тим більше цінне, що коли би він уїдав на Католицьку Церкву, то могло би йому тільки помогти. Він говорив це голосно, і я це чув. Не думаю, щоби це була провокація. Мені він ніколи не поміг і не остерігав, коли “надзор” приходив на труси і секатури.

Укінці одного дня рано прийшли надзирателі і брутальним голосом вигукували: “Собирайсь з вещами на вахту”. Мої “стукачі” злетілися, бо хотіли зайняти моє місце під вікном, яке відступив мені один наш добрий чоловік. Хтось пустив чутку, що вже чекає на мене якась підвода з сильним конвоєм і мене повезуть на дальший ляґпункт. На вахті перетрясли все до останнього рубця і нічого не знайшли. Чув я опісля, як той “сищик” докладав начальникові: “Ничего у него нет” [631]. Видно, що стукачі понаговорювали Бог зна що, тим часом це була лож і видумка. Мене відвезено до стації і як в’язня, під строгим конвоєм, хоч я вже “срок” відбув, посадили до заквагона.