Йосиф Сліпий - Спомини

Була там ґрупа кремлівських жидів, старших, що займали там визначніші пости, між іншим, і перекладчики. Один жид винайшов спосіб, що коли бесідник говорить, то перекладчик перекладає одночасно на чужі мови з промовцем. Між ними був один полковник, тілохранитель Сталіна, що мусів куштувати кожну страву і пити кожний напиток, заки їв і пив Сталін, щоб переконатись, чи нема там отруї. Тілохранитель писав з ляґра до Сталіна, пригадуючи, що він не їв, не пив і не лягав спати, поки він вперед не провірив, а тепер так мучиться і карається в ляґрі. Але НКВД цей лист переловило і сказало йому, що таких листів до Сталіна не можна писати.

Десь в тому часі приїхала до Москви, як посол, Ґольда Майєр [625]. Сейчас зачали гуртуватися біля неї жиди і старалися про виїзд до Ізраїля (носили за нею шлейф). Вона пішла до Молотова і прохала його, чи не згодився б він, щоби деякі, бажаючі, могли виїхати до держави Ізраїль. На то він мав їй відповісти: “Мене дивує, як комуніст може хотіти покидати комуністичну державу і переселюватися до капіталістичної, але якщо такі є, то подайте список”. В своїй наївності вона справді предложила йому список, а між ними і полковника тілохранителя Сталіна. На другий день їх всіх виарештували. Але на мене вони так само ходили доносити до “опера”.

Мав я там дуже тяжке життя, то дійсно були муки, а не життя. Був на амбуляторії один лікар, молодий литовець, який мені часом дещо помагав. Начальник санчасті сказав мені раз, що “я нічого не можу вам помогти”, бо “опер” не позволяв мене лікувати. Я дістав якусь горячку, і лікар мусів мене положити. Інші лікарі казали, що доктор Дзерович дуже наглядає і боїться, щоби не мати найменшої неприємности, хоч він міг був багато помогти. В нього лікувався “надзор”. Все ж він був ліпший лікар, ніж інші. Навіть вночі приходив і контролював мене, чи я сплю. Він лічив мені ухо, але його вилічили аж в Москві. Я сказав йому раз, що наші хлопці погрожують йому життям, і це може скінчитися катастрофою для його родини і для нашої Церкви, бо вже убили директора І. Бабія, а тепер другого, голову Української Католицької Акції [626]. Як зачував я на висилці, він пізніше змінив поступовання.

Мене одначе вислали до центрального ляґпункта, до спеціяльної комісії для означення моєї інвалідності, бо за рік я мав кінчити вже вісім літ засуду. В центральній дільниці робили всі аналізи і показалося з мене кровохаркання та підозріла мокрота, і мене, на основі того, признано інвалідом грудної недуги і відіслано назад до 14-го ляґпункту. Багато поміг мені в больниці Будзан з Малої семінарії у Львові, який був у ляґрі фельдшером. Справді він робив це з таким пожертвованням і з такою любов’ю, як рідко хто. Він мене знав, бо я відновив Малу семінарію і прийняв його до неї. Він вплинув на досить неприхильного доктора Панова, а цей на начальника больниці, і мене відіслали назад на попереднє місце. Ті, що приїхали зі мною на комісію, остали там ще місяць.

Коли я вернувся, то мене посадили сейчас до карцеру на 10 днів, не знаю чому. Здається, на якийсь наклеп “стукачів”. “Надзор” в карцері відносився до мене не найгірше, а навіть прийшов “опер”, ніби співчуваючи, сказав: “Як Ви тут попали, та ж Ви були на центральній больниці? Я піду провірю”, — але більше не приходив. Мені лишили тільки бушлат, і я ним накривався, другий бушлат лишив мені той, що скінчив свій карцер, і так на дошці я спав. Щоби не гайнувати часу, я зробив в карцері восьмидневні реколекції. Здається, що на мене наговорив якийсь наш гуцул зі Снятинщини, з ніжною протезою, щоби облегшити свою долю, а може якась інша підла людина. Так, що там вже не знати було, кому вірити.

Не зважаючи на мій вік і інвалідність, я мусів ночами працювати. Знайшовся один дуже побожний гуцул, який мені помагав. На жаль, не пам’ятаю його імени. За мною там дуже слідили. Був там один протоєрей з Полтавщини, чиста худобина, без совісти. Найперше розповідав мені про автокефалію Липківського і про те, як-то большевики не хотіли пустити одного єпископа на свячення митрополита Липківського, яку-то він відограв там велику участь. Я вислухав і нічого не сказав. Опісля він прийшов до мене до сповіди, але я йому сказав, що він православний, то нехай іде до православного священика. Як йому не повелися ті провокації, то він з ягняти перемінився у вовка. Приходив вночі і опісля доносив, що я приймаю різних людей ніччю, хоч нікого в мене не було. Вслід за тим поставили ще інших наглядачів, і я не міг вже правити Служби Божої. Тоді я правив сидячи, в себе на ліжку. Приходили “стукачі” по півночі, відтак і “надзор”, і коли виділи, що я сиджу, то я казав, що я недужий, мушу сидіти, а опісля лягати. “Стукачі” привикли, щоб я відкуплявся від них і давав їм посилку, але я не хотів і давав іншим. Вони доносили на мене, що я скупий, не хочу нікому нічого дати, але я собі з того нічого не робив, бо волів помогти котромусь свому, як їм, що були добре платні.