Йосиф Сліпий - Спомини

Перше, розходилося про те, чи я назначив о. Зятика адміністратором, бо його дуже били, і він потвердив [621]. У дійсності, був іменований ще отець Де Вохт (протоігумен редемптористів, бельгієць). Він боявся і віддав грамоту сусідові, який з ляку кинув її в огонь. Коли о. Де Вохта виселювали, то він передав усе о. Зятикові як свойому наслідникові, думаючи, що на нього не впаде жадне підозріння, бо він дуже благий. Вкінці я його дещо відтяжив, і він, якби був второпніший, то міг був себе оборонити, але його засудили, і він помер десь на Сибіру чи в Караганді. Свята людина, але подібно, як єпископ Чарнецький, не на такі жорстокі умовини. Все ж таки він був більше повздержний щодо язика, ніж єпископ Чарнецький.

Я не іменував адміністратором отця Рудя, бо він до того не надавався, а отець Хмільовський був їм дуже підозрілий, і я боявся, що його арештують. І в дійсності — його небаром арештували, і він сидів в дуже тяжкій тюрмі, десь в Ярославлі чи Суздалі, і лише, як він казав, “завдяки Матері Божій” вийшов з неї живий по причині амністії. Його визвали також на очну ставку зі мною, але я заперечив всякі його іменовання. Крім того йому закидали, що він писав до Шухевича і до єпископа Івана Бучка. Показували мені навіть фотокопію того листа, якого знайшли в бункері Шухевича. Він, здається, один, що не стратив був голови і навіть в листах до мене висказував найвлучніші думки на положення нашої Церкви і народу. Він дуже співчував зі мною, передусім, що я був дуже вбого вбраний, по-ляґерному. Отцю Зафійовському я поручав радитися його і отця Чорняка у важніших справах, а опісля і отцю Величковському. Замість о. Хмільовського я іменував отця Зафійовського і отця Чорняка, щоби бодай хтось був на місці. І так воно осталось.

Після того слідчий сказав, що відішле мене назад. Але на другий день знову визвав мене, кажучи, що прийшло письмо від міністра, щоби я дав інформацію про кількадесять наших священиків, переважно апостатів, між іншим і про отця Семчишина [622]. Я відповів, що я їх собі не пригадую, тому що всіх священиків у цілій митрополії було звиш 3000, бо мої зізнання могли би їм ще більше пошкодити в їхньому нещастю. Я сказав лише, що вони під терором перейшли на православіє, а так само відбулась і вся імпреза так званого Львівського “собору”.

Визивав мене якийсь другий слідчий, який казав, що він сибіряк і що вихований в християнському дусі, що мати рано не давала йому їсти, поки не помолився, “а тепер я безбожник і мені добре”. Він був простак і хамуватий. Він питав мене, чи я не святив яких єпископів. З ним було тяжко до чогось договоритися. По нім прийшов інший слідчий. Він був карикатурист і мабуть, як мистець, трошки м’ягший. Він виявив, що йому йдеться про отця Кіта [623], про якого є підозріння, що він є єпископом. На це я сказав, що він є хоровитий, нервовий і не має докторату. На тому і скінчилося, та й мене відправили назад до ляґра, до восьмого ляґпункта.

Там я ще жив кілька місяців. Визивали мене слідчі в справі фотографії в “Руссікум”, на якій був, пригадую собі, єпископ Євреїнов, а інших не пам’ятаю. А мені закидали, що я є на тій фотографії, але то була зовсім брехня. Пізніше сказали, що приїздив якийсь полковник до ляґпункта в моїй справі. Як опісля мені секретно розповів один бриґадир, то той полковник викликав його і намовляв, щоби він зробив удалий замах на мене з ножем чи револьвером, але він відказався. Був це якийсь кавказець, що відповів полковникові: “Я на нікого не робив замаху, а тим більше на нього робити не буду”. Вони хотіли мати якийсь претекст, щоби мене, як інваліда, усунути з інвалідного ляґера. Бо на жоднім ляґпункті мене довше не тримали як шість місяців. Справді, їх підлість не мала границь.

Так проминув місяць-два, і мене викликав начальник ляґпункта і сказав, що вони довідалися, що на мене плянується замах, і хочуть перевести мене на другий ляґпункт, щоби зберегти моє життя, так що я мусів збиратися на етап. Разом зі мною він викликав також Харбінського митрополита і закомунікував йому те саме, а він мав там якийсь спір, власне, за своє донощництво. На етап кинули тоді нас двох: мене і отця Чорняка та ще кількох на 14-й ляґпункт. Нарядчик того ляґпункта сказав: “Такого етапу ще не було”. Лікарем був там доктор М. Дзерович [624], нелюблений ні українцями, ні іншими лікарями. Переді мною він пізніше хвалився, що його лічниця, як Віденська клініка. Він виганяв (виписував) з тої “клініки” всіх, хто хотів в який-небудь спосіб рятувати там життя і здоров’я. Він положив зараз до стаціонаря Харбінського митрополита, а мене пігнали зараз на роботу, бо там інваліди мусіли працювати.