Йосиф Сліпий - Спомини

Десь по шести місяцях я довідався потайки, що будуть вивозити політичних в’язнів з Полярії. На списку був я і єпископ Чарнецький, а отця Градюка оставляли на місці задля недуги. Коли ми від’їздили, то він плакав, але не було ради. На Інті я одержав листи від отця-каноніка Ковальського і професора Ґробавера, і ще там від когось, але з отцем-каноніком Ковальським я нігде не зустрічався, тільки здавалось, що раз в тюрмі чув його голос. Був там ще якийсь доцент з Харкова, лікар-оператор, який часом дещо поміг, але треба було йому оплачувати посилкою. Я заслаб був там на тромбофлебіт з 39° горячки, і він мене тоді лікував.

Нас зібрали цілий поїзд, біля 1000 в’язнів, і відставили десь весною 1948 року, бо вже сонце не заходило на Потьму. Злодії обікрали нас всіх знову, а опісля конвой забирав, що остало. Там я стрінув також професора Ґробавера. Він був культурною і образованою людиною. Визнавався добре на зброї. На стацію вийшов давній знайомий Донець, лікар, і ще один лікар-українець, та докладали всіх старань, щоби нас дати до санвагона, але то не вдалося ні докторові-галичанинові, ні їм. Ніхто не знав, куди ми їдемо, і найскорше довідалися злодії, що на Потьму. Коли я мусів записуватися в секретарки, то спитав її потиху: “Куди нас відправляють?” Вона нічого не відповіла, тільки показала пальцем на блянкеті списку: “Дубровлаг” — це назва Потьми (Темняків), змінена на Дубровлаг [604].

Наш поїзд — то був цілий ешелон, десь зі 40 вагонів, а в кожному по 30–40 в’язнів. Командантом в нашому вагоні був ґенерал Сліпченко, порядна людина, який совісно роздавав сухарі, рибу, а часом на стації давали горячу зупу. Була дуже строга контроля над кожним вагоном, щоби хто з в’язнів не вискочив. Поїзд оминув Москву, по боці до Уралу, і десь по місяцю і більше ми приїхали на Потьму. З Потьми вглуб 50 км йде залізниця КҐБ, а по обох боках рейок є там по кількадесять ляґрів. Нас висадили чи не на сьомому ляґпункті. Там був професор Ґробавер і єпископ Чарнецький. У 1950 році єпископ Чарнецький скінчив свою п’ятилітню кару і виїхав на пересилку — Потьму, здавалося, в напрямі Москви і додому. Тим часом підставили йому там якогось провокатора, він сказав якесь необережне слово, і його знову засудили на десять літ та прислали на четвертий чи п’ятий ляґпункт. Коли я їхав до Києва, то тоді здибав його. Мав його продати якийсь хлоп-селянин з Закарпаття і якийсь там другий “приятель” [605].

Приїхав також на Потьму Василь Барвінський [606], один німецький ґенерал (забув його ім’я), один молодий німецький дипломат, російські професори. Був там також і професор Станіславський [607], адвокат Волошиновський, десь зі Снятина. Це була карантина, і жодної посилки не допускали. Станіславський був секретарем і помагав дещо нашим, хоч важко було там помогти. Ми всі так виголодніли, що ледве тягнули ноги за собою, бо харч був такий, що замало, щоби жити, а забагато, щоби вмерти. І там ми перебули, мабуть, 6 місяців, а опісля нас порозділювали: слабших на восьмий ляґпункт інвалідів, а сильніших по робочих ляґпунктах. Я, єпископ Чарнецький і Станіславський пішли до інвалідного ляґпункту. Там стрінув я отця-ректора Івана Чорняка, отця Циганенка (безхарактерний священик) [608], отамана Лисяка [609], одного румунського дипломата, одного румунського ґенерала (чесна людина), одного нашого лікаря з Бережанщини, що трохи мене підтримував [610]. Наставляли одного єзуїта (мадяра), щоби мене шпіонував, він виступав проти кардинала Міндценті [611]. Було там більше ніж 25 православних священиків: українців (з Волині багато) і росіян та митрополит з Харбіна [612], що по освободженню був у Новосибірську (вступив до розвідки), і єпископ Атанасій Сахаров. З наших приїхав пізніше отець Лиско [613]і ще кількох священиків. Єпископ Атанасій розповів мені, що з його визову з Сибіру до Москви нічого не вийшло. Подержавши його в Москві 2–3 місяці, відвезли до Мордовії (Мордовська АССР).

Митрополит з Харбіна небаром запросив мене до себе, але я не пішов. Він опісля стрінувся зі мною і зачав мене намовляти до якоїсь тайної акції. А з його слів я бачив, що він вже стоїть на розвідчій службі. Мене то так страшно вразило, що я аж дістав горячку: як митрополит може так низько впасти і піти на розвідчу службу атеїстів? Я йому відповів, що то не час на якусь унійну акцію, що ми тут можемо тільки молитися і благати Бога про кращі часи. Це його трохи спешило, але він далі при зустрічах старався все щось вимотати і шкодив мені аж до 1953 року, а навіть і пізніше, в часі сибірського заслання. Нез’єдинені православні священики це знали і не любили його, а один з них, який був також “прогресивний” (большевицький), раз сказав мені виразно, що “не тільки католицькі, але і нез’єдинені православні поважають вас без порівняння більше від нашого митрополита”. Вони десь там підглянули, що він ходив до “опера” і вертався пізною ніччю. Мав великі полегші, хоч начальство не дуже його поважало. Один з інтеліґентніших бриґадирів сказав раз до професора Станіславського: “Вот подивіться на вашого митрополита, він зовсім інакший, ніж Харбінський”.