Йосиф Сліпий - Спомини

Вечором відвезли нас на залізницю. Було дуже темно, як ми переходили через рейки, якими їхав поїзд у повній скорості. І то була велика ласка Божа, що конвой струтив нас з рейок, та й ми спасли життя. Було це в місяці червні. В заквагоні з’явилися негайно злодії, що забирали від в’язнів все, що хотіли, заосмотрені в ножі і тому подібне. Бандит обікрав до найменших речей і своїх односельчан та забрав від них навіть папіроси. Між ними були хлопці 15-16-літні, які плакали, як діти, їхали ми в холоді і голоді кілька днів аж до Кірова [594]. Там нас висадили і пішки по болоті погнали кілька кілометрів до ляґра. В ляґрі мене пізнав о. Петро Леоні (італійський єзуїт) [595]і о. Купчинський — польський парох з Києва [596]. Якось було повнісенько на так званому “воґзалі”, всі стояли, як оселедці. Мені зробили місце, і я сів на мішку, і так просидів цілу ніч. Від отця Леоні я довідався, що його засуджено на 25 літ другий раз, за якийсь там невторопний і необережний виступ.

Там стрінув я вже єпископа Чарнецького і ще когось зі знакомих. Їх так само обікрали, вели пішком якусь частину дороги, а єпископа Чарнецького провадили попід руки, бо не мав сили йти. В ляґрі поведінка була дуже груба. Усе начальство робило вражіння катів, випашених в ляґрах, циніків, садистів, позбавлених всякого людського почуття.

По кількох днях нас знову кинули на етап. Серед зливного дощу ми йшли під гору на стацію залізничу з 3–5 км, а потім заквагонами далі на Печору. В дорозі дали мені тільки горячої води, а о. Осадца знайшов ще в себе трошки чаю. Таке саме повторилося ще, мабуть, у В’ятці. Етапи — це найбільш мучачі, просто вбивчі переходи. З такими самими пригодами нас привезено вкінці на Печору. Цілу дорогу від В’ятки до Інти по одній і по другій стороні рейок було видно ляґри.

Коли нас привели до ляґера Печора, то там вже була свобідніша поведінка конвою, бо звідтам втікати ніхто не втік. Зі мною висадили єпископа Чарнецького і ще когось там, а о. Осадцу повезли далі під Воркуту до Абезя [597], де він і помер. Був це священик побожний, з великим дитинним довір’ям до Матері Божої, але зовсім непрактичний і без зрозуміння страшних умовин, серед яких жив.

Пізнав я там професора Ґробавера [598], який працював в музею у Відні, якому я помагав посилкою, а він зайнявся єпископом Чарнецьким.

Десь зараз пізнав я в ляґрі котрогось нашого гуцула, що був “днєвальним”. Я казав йому, щоби приніс горячого чаю, хліба і якогось товщу і дав це єпископові Чарнецькому, що сидів вже непорушно, а покріпившись, дякував мені, що я так дбаю про нього, мимо всіх прикрощів, які він мені зробив.

На Печорі стрінувся я зі “старшим братом” з Камінки-Струмилової, який розказував мені, що він ще був на Службі Божій у своїй церкві, яку правив священик о призвання Святого Духа для нового Митрополита (мене), та й він не сподівався, що мене тут застане. Діти його писали дуже жалісні листи, але то нічого не помагало.

Цікавий тамошній клімат. Чується повітря, наче на верхах гір. Мороз великий, але сухий. Одначе, коли задраснути тіло, повстане маленька рана, то вона не гоїться місяцями, та й треба брати теплі купелі і мазати йодом, щоби якось вона загоїлася.

Після приїзду до ляґра нас завели до почекальні на провірку — “обиск” [599], і сейчас з’явилися бандити, і крали, що могли. Але, на щастя, прийшов один лікар, донський козак, який був лікарем в одній частині бараків. Він, довідавшись, що я приїхав, щиро заопікувався і прислав конвоя, і нас завели до шпиталя та положили до ліжка. Також лікар-поляк помагав, як міг, передусім те, що не вислано мене на роботи на “лесоповал”. Нас перевели знов до іншого ляґра, бо їх там багато, і в ньому одна лікарка-росіянка рівно ж помагала, як могла. Біля мене згуртувалось багато порядних і чесних в’язнів, між іншими німці, бо почувалися в тому куті безпечніші. Хоч лікар запевняв мене, що я вже на Північ дальше не поїду, з огляду на мій вік і різні недуги, то одначе КҐБ робило все, щоби мене відіслати дальше на Північ. Привезли на Печору і отця-протоігумена В. Градюка та ще кількох наших священиків. Я бачив, що нас, католицьких єрархів і священиків, привезли там на загибель. Кілька разів лікарка відсувала етап, на який хотіли і мене вислати, але вкінці ніщо не помогло, їй тільки начальство обіцяло, що повезуть мене “санітарним вагоном”, а це була брехня і обман. Нас трьох: мене, єпископа Чарнецького і отця Градюка кинено на етап з найгіршими бандитами. Малий бандит Володя з великим ножем зі своїми помічниками ограбив нас всіх дочиста, впрочім, не без відома конвоя і вищої влади. Щастя, що живих нас висадили в Інті, а бандити поїхали далі.