Йосиф Сліпий - Спомини

У тому ляґері були вже єпископ Чарнецький і отець Вергун, що вже давно приїхали, зараз після суду і без ніяких перепон. Я не робив жодних викидів ні одному, ні другому, передусім о. Вергунові, а навіть помагав, одержавши небаром посилку зі Львова, яку підписала настоятелька бельгійських сестер — Аліція Поппе [580], при вулиці Пирогова у Львові, в бувшій митрополичій лічниці при вулиці Петра Скарги. Та й дякую Богові, що знайшовся там ще хтось, що пам’ятав про мене.

Лежав там в ляґрі доктор Григорій Стецюк [581], якого арештували десь в Німеччині. Я, поробивши знакомства з деякими росіянами з Владивостока, поручив його до хору, бо він співав гарним баритоном. Крім того, помагав йому також одержаними посилками. Але коли мене забрали з того ляґра, то він помер.

Зі співв’язнів пригадую собі ще деякі епізоди. Лежав там у слабосилці визначний і переслідуваний — міністер… і ще інші німці, яким я старався помогти, бо вони були в дуже важких умовинах.

І ще з самого початку побуту в тім ляґрі, коли я був у бараку бандитів, раз вийшовши оподалік барака, я присів на якусь лавку та й, прибитий, молився і думав, що в тому положенню робити. Тоді приступив до мене і заговорив, збудивши мене немов зі сну, один молодий наддніпрянець, кажучи: “Ви мене не знаєте, але я вас добре знаю. Я приніс отут горня горохової зупи”, — якою кормили тоді всіх в’язнів. Я подякував і з’їв, і вона мені не пошкодила, а він ще кілька разів приходив до мене. Показалося, що то один з бувших діячів, імени свого він не подавав. Він десь там був нічним сторожем і мав можливість помагати своїм людям. Він був тої гадки, що те все ось-ось завалиться і що треба бути готовим до якогось зриву. Він познакомив мене також зі сторожем морґу — трупарні, який розказував мені про тисячі покійників, що переходили через його руки з різних бараків, між ними, мабуть, і доктор Володимир Старосольський.

Ще один цікавий співв’язень був жид, який працював як кравець. Він давав мені добрі поради, куди звертатися, щоби забезпечитися перед всякими напастями. Не знаю, чим я йому подобався, але він був для мене дуже прихильний і завжди, бувало, говорив: “Ви говоріть з головою, а не з хвостом”, — тобто з вищими начальниками, а не з нижчими, і торував мені до них дорогу, так що я міг багатьом помогти.

Раз якось приступив до мене старший чоловік і потиху спитав мене: “Ви — священик?” Очевидно, тоді не можна було себе там афішувати. Тоді я, в свою чергу, спитав: “А чому ви питаєте?” А він мені на те: “Я тут вже місяць, в тому бараці, недалеко від вас, і бачу, що порядніші люди добре до вас відносяться. Ви ніколи з ніким не сваритеся, а передусім не чув я ніколи з ваших уст лайки”. — “А хто ж ви такий?” — питаю. Тоді він зачав розповідати мені цілу свою історію, що був заможним господарем і “старшим братом” при церкві на Кубані, про те, як він закопав в часі реквізиції церковні чаші, але пізніше хтось там на нього подоносив і він мусів тікати на Далекий Схід, на Владивосток, де доробився власною ощадністю і своєю роботящістю маєтку, але його там “розоблачили”, арештували і засудили. Він жалувався, що йому не вистарчає поживи, і я прохав роздачника, щоби помагав йому остатками, бо сам я тоді не був в силі помагати. Приїхав там тоді десь з дальших ляґерів єпископ з Володимира-над-Клязмою Атанасій Сахаров [582]. Він діставав багато посилок від вірних, і в тих найтяжчих днях давав мені, бувало, завжди кілька кусків цукру, що можна було випити з кип’ятком і дещо покріпитись. Православні відносилися до нього добре і примістили його на нарах першого поверху, недалеко, через кілька осіб, біля мене. Він розповів мені, що його визивають до Москви. Він не признавав патріярха Алексія і за це його арештували, і він вже сидить кілька літ. “Що ж ви робили в ляґерах?” — питаю. “Я був уборщиком (замітачем) навіть у виходках, бо я зробив свою роботу, і ніхто не мав до мене ніяких претенсій, і опісля я міг зварити собі щось їсти і помолитись. Тепер вже нема причин не признавати патріярха, бо все життя потвердило патріярха, признаного большевиками”. На теми Католицької Церкви і з’єдинення ми нічого не говорили. По кількох днях його дійсно відправили на етап до Москви.

Крім нього було ще кількох російських світських інтеліґентів з високою освітою. Один з Владивостока — кореспондент англійських і американських ґазет, начальник поліції у Владивостоці, і двох науковців, один адвокат, дуже інтеліґентний, і він найскорше підійшов до мене та розповідав про всі тамошні воєнні перипетії. Начальник поліції займався хором, і він, як я потім довідався від інших, багато повидавав і посадив в тюрму. Одна дентистка в Мордовії плакала переді мною, що він саме посадив її мужа, лікаря, який помер в тюрмі. Там кожний в’язень міг би написати грубу і цікаву книжку про свої переживання. Всі вони були арештовані як конрреволюціонери за участь в армії Колчака. Пізніше показалося, що той адвокат перейшов на службу НКВД і заходив до мене на розвідку, бо й інші мене перед ним остерігали.