Йосиф Сліпий - Спомини

Першу маленьку передачу я одержав за слідства Крикуна, і в ній були: сухарі, родзинки, покраяна просфора, якісь кубки на чашу. Відтоді я зачав робити з родзинків вино та правити Службу Божу майже день в день. Крикун ніби оправдувався тим, що посилка маленька, бо вони у Львові квапилися і на більшу не було часу. А в дійсності вони не дали. Кожний сухарик був переломаний. Казали, що то привезли літаком о. Кладочний і о. Котів. Друга передача, яку привезла сестра Іларія [566], була вже більша: був у ній навіть і росіл.

Пригадую собі, що сидів ще зі мною один поляк — горбатий, що потім очорнював священиків. Він сидів за те, що хотів перейти границю до Молдавії. Знайшли при ньому червінці, “рижики” — золоті царські гроші. На слідстві він боронився, що тими грішми він торгував, і до того признавався, щоби одержати меншу кару, ніж за перехід границі. Зразу робив вражіння віруючого і навіть сповідався в мене, але опісля польські священики говорили, що він перейшов на православіє, прийняв свячення і діяв з рамени КҐБ.

У камері я нераз мусів спати на долівці, а жуліків клали на ліжко, так що навіть слідчий-жид сварився з директором, що я хворий, простуджений: “Я должен с ним работать, а он больной” [567]. Тоді положили мене вже на ліжко. Про кінець війни я догадувався з великих маніфестацій, вистрілів і феєрверків, які через малі вікна камери доходили і до нас.

Здається, що рідко чиє слідство тривало так довго, як моє. Кінець кінцем назначено суд — воєнний трибунал з трьох суддів і двох секретарів, вліті 1946 року [568]. Мене приведено до великої салі в будинку КҐБ при вулиці Короленка, ч. 33, і суд відбувався при закритих дверях і під конвоями. Предсідник суду [підполковник Індиченко] був адвокатом чи навіть десь професором, а пізніше був деканом міжнароднього права, що навіть у совітських судах — небувала річ. Я зовсім нічого не знав, як боронитися і перед чим боронитися? Суд тягнувся більше тижня. Предсідник суду відносився до мене досить спокійно, хоч не скажу прихильно, бо він мусів показати своє вороже наставлення — мене оскаржували за державну зраду, між іншим, і за “провини” митрополита Андрея Шептицького. Я признав, що правив Службу Божу на поручення хворого Митрополита і так само на прохання громадян, та що я старався перешкодити братовбивчим атентатам. А, крім того, доказував я зі слідства інші наклепи, ложі, бо в дійсності проти мене вони не мали жодних обвинень. “Правити Службу Божу не є жодним проступком, бо на неї може прийти, хто хоче”, — сказав я та й що може бути мені кожний вдячний, що я перешкоджував убивствам, і що чужого горожанина не можна судити за його вчинки. Але на то судді не звертали уваги, і суд відбувався після їхньої трафаретної процедури. Предсідник суду заявив, що справа дуже серйозна, за яку радянський суд карає від двох літ тюрми до кари смерти. Під час суду мене допускали три рази до голосу, але то не мало жодного впливу на моє оправдання. Найзамітнішим в тому суді було те, що він відбувався переважно ночами, а присутніми були і могли бути тільки слідчі, КҐБ і конвой.

На лаві обжалованих сиділи: перший — єпископ Будка, другий — я, третій — отець-прелат Вергун [569], четвертий — єпископ Чарнецький. Виступав як свідок проти мене вищезгаданий ректор університету [570], а другий — якийсь німецький ґестапівець, якого я ніколи перед тим в життю не видів і який обвинював мене за зв’язки з ґестапо. Очевидно, все те, що він говорив, від початку до кінця було лож і брехня, і я все заперечив.

Суддя, бачачи безосновність закидів, і в якійсь безрадності встав і сказав: “Ви ж їздили до Праги, то мусіли бути в ґестапо з пашпортом”. На те я з місця йому відповів, що мені пашпорт принесено до моєї канцелярії, бо я сам про поїздку не старався навіть, але покійний Митрополит. На ту тему вже не було більше нічого. Потім ще мене обвинювано, що я підпирав і піддержував митрополита Андрея в його контрреволюційній діяльності. Коротко обвинення було таке: шпіон Ватикана, враг совєтського народу, як церковний єрарх жив коштом народу, — словом, контрреволюція, “контрик”. Я не знаю, чи коли в житті я відчував таку відразу до падлюк, як тоді, бо з такого роду свідками і людьми я не мав ніколи до діла. Раз навіть Горюн в приступі якоїсь людяності сказав: “Ви попали в середовище, в якому ви ніколи не бували, і в таке трактування, до якого ви не привикли”.

Єпископ Будка був суджений за якісь там американські національні справи (бо він був першим єпископом нашим в Канаді і тоді одержав канадійське горожанство), за якісь збірки, що, очевидно, не підлягали жодному судові. Він держався добре і навіть раз виступив у моїй обороні. Його засудили на п’ять літ висилки до Караганди, але він помер там по чотирьох роках, тобто в 1949 році.