Йосиф Сліпий - Спомини

КҐБ ширило між народом наклепи, що я отруїв покійного Митрополита. Тоді отець Климентій мав ходити до нотаря з письмовою заявою лікарів, що покійний Митрополит помер природною смертю, щоби нотар це потвердив. Очевидно, нотар відмовився, бо боявся.

Одного разу Горюн заявив мені, що в 1939 році НКВД не арештувало нікого з духовних, бо не були певні побіди. А раз на мої відповіді і заміти Горюн сказав: “То правда, що без війська і нас (НКВД) все було б давно розлетілося”.

Коли слідчі судді бачили, що з відступством їм не поведеться, вони зачали тоді мене обвиняти за статті о. Костельника в “Ниві” про Джінґісхана і інше [544]. На то я відповів, що тоді я не був митрополитом, коли о. Костельник писав, то раз; а друге, що кожний автор сам відповідає за свої письма. Це саме відноситься щодо його статей в “Дзвонах” і в “Меті”. По кількох днях, видно, прочитавши статті о. Костельника, Горюн зачав кричати, що за ним тюрма плаче: “Давайте його сюди”. По кількох днях то втихло, і Горюн сказав: “Костельник робить для нас добру роботу”. То був знак, що він пішов вже зовсім на їхню службу. Мабуть і тоді вже мав він складати і обвинюючі мене зізнання. Міг я дещо вносити з деяких натяків слідчого.

Мені закидали головно, що я старався годити націоналістів, що правив Службу Божу для дивізії “Галичина” в заступстві покійного Митрополита. В дійсності причиною мого ув’язнення було те, що я католицький митрополит, і тому домагалися від мене відступства та пропонували Київську митрополію. На ділі вони не могли мені нічого закинути і казали, що я сиджу за покійного митрополита Андрея, “бо він помер — і ми не можемо його карати”. Вони навіть розпускали клевети, що я неправний син митрополита Андрея, що я з лиця дуже подібний на нього, хоч то неправда, і таке інше. Це свідчить, що їх злобі не було дна.

Горюн водив мене ночами і до начальника слідства. Коли я прийшов там, то побачив розстелений перський диван з митрополичої палати. І начальник робив також вражіння дикого звіря. Він пробував спонукати мене до апостазїї. Коли вкінці їм це не вдалося, стали провадити слідство в тому напрямі, щоби мене засудити сповидно, як проступника. Горюн, між іншим, сказав, що на мені відкрили якісь злочини і що мене жде велика кара. Пізніше мені сказали: о. Костельник розповідав у Львові, що на брамі Св. Юра вже шукають місця, щоби мене повішати.

Впадав до Горюна і Защитін [545], інший слідчий-звір, начальник тюрми в Києві в 1961 році, що тероризував мене по-звірськи і навіть хотів бити, але інші слідчі відтягнули його, кажучи: “Нельзя”. Той начальник проводив слідство з єпископом Чарнецьким, який зі страху порозповідав все про екзархів, про архиєрейські свячення і що я іменував адміністраторів.

Між тим допити продовжувалися день в день і вночі та виснажували останні сили. Страшенно дошкулювали ті часті “обиски” донага, підслухування під дверми, провірювання докладне келії і всіх шпар, чи нема де якоїсь карточки, ножика чи голки. Горюн десь був висланий на слідство з Києва, там простудився і дістав запалення легенів.

Мене переведено до слідчого Крикуна [546], що не робив ніяких допитів, тільки написав свій протокол і: “Підписуй! ” За його слідства були такі дві події. Перше, Горюн зажадав, щоби з мене зняти рясу і вбрати в якісь лахи, і це виконано за нього. Я питав о. Скальського [547], що сам сидів в тюрмі і розповідав мені жахливі сцени, чи арештованому ліпше в рясі, чи в світському вбранню. Він порадив, що ліпше в рясі, і тому я її не скидав зі себе.

Слідчий Крикун запровадив мене на визов до заступника начальника [548], який робив вражіння звірюки, щоби самому переводити допити, з яких він там небагато довідався. На однім з таких допитів він, розлючений, казав, що кості мені поломить, якщо я не скажу всього, і казав секретарці забратися з почекальні. Лишився тільки він, Горюн і я. Зачався терор, і він готов був вже до побоїв, але в тім моменті прийшов якийсь підполковник, викликав його і по короткій розмові мене виведено. Крикун запровадив мене до свого кабінету, і я сам тоді сидів. Здається, що тоді усунено чи перенесено заступника начальника, бо вже не було більше про нього слуху. То був палець Божий, бо він міг мене тоді вбити.

Крикун опісля написав на кільканадцять сторінках допит і викликав мене по півночі та казав підписувати. Я зачав читати, це було очевидно написано в їхнім стилю, але так, немовби я це говорив. Усе це було брехня, але мене вже передше повідомлено, що то треба підписувати, бо інакше мене дадуть на кілька днів до води по коліна або до щурів, і що я згину зовсім безпотрібно. І справді, о дев’ятій годині вечером пускали з тюрми машини, щоби заглушити крики катованих. Читаючи ті протоколи, я робив знаки, що це ложні зізнання, слідчий дуже злостився, кидався, щоби мене таки стероризувати і примусити до підпису. Коли я, читаючи, дійшов до слів, що “папа клеветав Совітський Союз”, що “митрополит Шептицький так само допускався злочинів проти Радянського Союзу”, то я рішучо тоді заявив, що не буду того підписувати. На якийсь умовлений знак злетілися інші слідчі і зачали на мене кричати. Я, обезсилений, думав, що мене там вб’ють, а вони кричали, верещали, і погрозам не було кінця. Коли я рішучо сказав, що таки не підпишу того, то слідчі зачали виходити один по одному, а начальник казав Крикунові змінити найгірші частини протоколу. Щойно тоді такий змодифікований протокол мусів я підписати.