Йосиф Сліпий - Спомини

Від того слідчого-звіра мене передали кінцевому слідчому. Він був жид і найбільше з них правничо образований, бо пізніше перенесли його до міністерства КҐБ в Москві. Коли мене привели до нього, то першим його словом було: “Ну, будем кончать уже” [556]. А я у відповідь йому: “Та хіба вже час, по півтора року слідства”. Опісля він сказав, що “надо сделать деякі уточнєнія”, тобто треба деякі справи ліпше висвітлити. Тим часом прийшов опісля прокурор, і вони зачали наново переробляти всі протоколи, бо навіть після їхніх “правничих вимог” матеріял був невистарчаючий до процесу, і знову слідство тягнулося ще кілька місяців. “Заключительное обвинение” (остаточний висновок обжаловання) робив Защитін, один з найбільших звірів, що в 1961 році був начальником київського слідства і став полковником. Він завжди писав брехню.

Коли я раз прохав і домагався в слідчого, щоб дозволив дати мені передачу, бо це ж мені вже належиться після слідства, на то він мені відповів: “Якби то був хто інший, то я йому був би вже давно дозволив. А за вас треба йти до начальника, а начальник піде до міністра, а міністер буде питатися аж в Москві”. По тижні або двох я одержав таки передачу, що її привезли, здається, сестри зі Львова, і треба було то підігріти, і як мені пізніше оповідали, сестри в Київському монастирі були згідні підігріти, але митрополит Йоан [557]заборонив. Десь пізніше мали йому сказати, що я не прийняв був пропонованої мені Київської митрополії.

Сумну ролю відіграв був супроти нашої Церкви Московський патріярх Алексій, бо “зайнявся” ревно Галицькою митрополією і цілим своїм авторитетом пішов на поміч насильству КҐБ в ліквідації нашої Церкви і виписував в “Журналі Московської Патріярхії” різні брехні і очернення на нашу Церкву, що він мусів змилосердитися і зайнятися покинутою пастирями паствою, бо всі єпископи повтікали [558]саме тоді, коли вони, арештовані, гинули в київських тюрмах. <���Бо єпископ Хомишин, перевезений з тюрми до якогось інфірмаря чи шпиталя на Лукіянівці, помер [559], а пізніше в ляґрі, в який перемінили віллю Печерського монастиря біля Києва, помер єпископ Коциловський [560]> [561]. Ще трохи совісти мав архиєпископ Макарій Оксіюк [562], якого патріярх Алексій вислав до Львова, бо він не хотів їхати, кажучи: “Як же я там поїду, коли митрополита і духовенство арештували, а КҐБ буде вводити мене в уряд?” Так мала оповідати його рідна сестра.

Мене ізолювали дуже строго і не саджали до моєї камери нікого з українців, а лише чужинців або неприхильних і ворожих, або таких, від яких сподівалися, що їм всьо донесуть, що я говорив. Надзирателі були дуже погані. Здається, що між ними було багато таких, які розстрілювали засуджених, тобто так звані “исполнители” [563]. Я прохав про простирала або іншу одежу, і простирала прислали, але директор тюрми заборонив мені доручити, бо слідство заборонило.

Десь вже по році привели до моєї камери отця-ректора Авксентія Бойчука. З його нераз наївних оповідань я довідався, що єпископ Хомишин і він зазначували на слідстві свою епархіяльну відрубність від митрополії. Для слідчих це було дуже дивне, а для мене настільки корисне, що на самих початках слідства мене обвиняли про вороже наставлення до радянської влади за статті в журналі “Добрий Пастир” і в часописі “Нова Зоря”, які видавав Станиславівський ординаріят. Пізніше то якось втихло. Оповідав мені отець Бойчук, що разом з єпископом Хомишиним був ув’язнений і єпископ-помічник Лятишевський і ще хтось там з отців. Я ділився з ним, чим мав, не зважаючи на все його попереднє вороже наставлення до Митрополита й до Богословської академії. Його тримали тиждень або дві неділі зі мною в одній камері. Знав я його тісне наставлення і дуже несерйозний погляд на наші церковні і народні справи. Я чув про нього, що він добрий механік. Його мала судити так звана “трійка” — трьох слідчих суддів, позаочі, на основі акту видано засуд “короткою дорогою”. Він ніколи нічого не написав, але мав великі претенсії. Розказував мені також, що лікар сконстантував ще перед арештом в єпископа Хомишина сильне здоров’я, передусім серце і жолудок, а тим часом він в тюрмі помер при кінці 1945 року. В Станиславівській тюрмі мав добре держатися отець Йосиф Гірняк [564], бо, йдучи коритарем, мав пів-голосом сказати: “Confessores sumus” [565]. Це, без сумніву, був добрий об’яв. Також оповідав, що багато зі станиславівських священиків поженилось, про те, як привозив зі Станиславова гроші на “Нову Зорю”, про ведення Станиславівської духовної семінарії і т. п. та про те, що вже кілька літ наперед польсько-жидівські журналісти говорили, що большевики займуть Галичину. Назагал зробив на мене сумне і прикре вражіння.