Йосиф Сліпий - Спомини

По кількох днях ми приїхали до Новосибірська. В часі дороги кинули до мого переділу страшного розбишаку, який зачав співати собі, як то він убив тата, маму і ще там когось, і як він попав в “преступный мир” [574]. Аж жах було слухати того всього. Треба було дати йому все, що хотів. По півдня їзди, на котрійсь стації, його висадили. Він розмовляв з якоюсь злодійкою з сусіднього переділу, яка розказувала про безліч тюрм, в яких вона сиділа. Аж мороз проходив за шкірою в такому товаристві. Пізніше посадили до мене якогось німця, хоровитого, який плакав і жалувався на своїх товаришів, що його видали, і тепер везуть на розстріл. Він висповідався, і опісля я дав йому якихсь сухарів. Не знаю, що з ним, нещасним, сталось. Конвой обкрадав, кого міг, а крім того і розпустував з женщинами-в’язнями. Колись я читав спомини бувших в’язнів, але те все, що вони писали, блідло на згадку про страшну дійсність.

У Новосибірську нас вивели з вагонів, кількасот в’язнів, і повели пішком три кілометри зі залізничої стації до ляґра. Кожний ніс свої клунки. По дорозі порох був по коліна, а збитий в повітря не дозволяв навіть дихнути. Було це десь в місяці вересні 1946 р. Звичайно, коли привозили нас до ляґпункту і ще ніхто не знав, хто я, то мене трактували всі як звичайного в’язня, і я мав спокій. А як питали, хто я, то я казав, що професор. Але коли приходили “стежні листи” до “опера” — то тоді вже цілий ляґпункт знав, що я митрополит, і тоді переслідували мене й обкрадали, як тільки могли.

Ляґер в Новосибірську390 [575]містив кільканадцять тисяч, а то й більше, в’язнів, а мене призначили до якоїсь слабосилки [576], — мабуть, котрийсь з тамошніх в’язнів, які були при новосибірській ляґерній управі, призначив мене до слабосилки. Там лежало двадцять кілька недужих в малій бараковій камері. Мене взяв біля себе якийсь інтеліґентний чоловік, і від нього я довідався, що недужі — то крайні бандити, злодії і майже всі венерично хворі та й що є легка небезпека заразитися. Моє положення стало розпучливе, недуга дизентерії, що мене мучила цілу дорогу, небезпека зараження, а крім того, інтеліґентного чоловіка викликали на етап. Тоді бандити кинулися на мене, ограбили — на щастя, не мав я грошей, бо були би убили. Між собою вони щодня майже різалися ножами і конвой по одному виводив з камери. Я прохав, щоби мене перевели до шпиталя, “бо я тут згину”. І прийшов якийсь наш фельдшер — українець та й сказав мені, що до шпиталя не можна, бо в ньому переповнення, але мене призначено до Маріїнська [577], за день туди доїду і там мене положать в шпиталі.

І дійсно, на другий день мене і кількадесять інших найбільших бандитів (начальство зовсім не звертало уваги на це) викликали на етап. На стації багато з них падало задля жолудкових корчів. Вкінці нас завагонували. Мене знову обікрали, а опісля мусів я слухати, як бандити розповідали про свої розбишацькі, бандитські подвиги, від яких аж волосся ставало дибом. Їхав тоді також якийсь півінтеліґент — політичний в’язень, і розповідав, що в Маріїнську ще можна видержати в ляґрі, що там навіть росте пшениця і картопля. Бо від Києва до Новосибірська мучила мене непевність: куди повезуть.

У Маріїнську ляґер був великий, від 4000 до 8000 в’язнів. Лікар, який мене оглянув, казав положити мене в шпиталі. З наших лежав там вже о. Осадца, катехит з Бродів [578]. Я заснув після такої подорожі, але опівночі мене збудили і казали, що кличе мене “опер” (уповноважений оперативної части — розвідки). Я був тільки в біллю і дали мені коц, щоби я накрився, і так в холоді вели мене через цілий ляґер до так званого штабу. Там був “опер” (уповноважений) і начальник ляґера. Вони звірили мене очима як найстрашнішого проступника, а я ледве стояв на ногах і дрожав з холоду. Мене розпитували про звичайні річи: про суд, що таке митрополит і т. п. Вони вже мали перед собою так зване “Дєло” [579], супроводжаюче кожного в’язня з розвідчими замітками та найконечнішими документами. Я вернувся назад до шпиталя і заснув до рана, а вранці начальник-лікар сказав мені, що мусить мене виписати зі шпиталя, хоч я мав 38° горячки, дизентерію і страшне ослаблення. Був це приказ “опера” — уповноваженого, і на це не було ніякого рекурсу. І так вони завжди зі мною робили за ввесь час каторги, завжди викидали мене зі шпиталя на приказ “опера” — уполномоченого, навіть зі запаленням легенів і 39° горячки. Часом потайки я міг дістати якесь лікарство.

У Маріїнську мене призначили до найбільш бандитського бараку, але там був фельдшером якийсь білорусин-учитель і якийсь фельдшер-литовець, які мене берегли, як могли, перед бандитами і давали найконечніші лікарства. Мене знову обікрали, але на то не було ради. Якісь українці принесли мені тоді горнятко молока і хліба, бо ляґерному кравцеві приносили із-поза зони молоко та деякі харчі. Згаданий фельдшер-білорусин, як я довідався, помер опісля в ляґрі. Він був один з тих, що мені помагали, бодай берегли мені життя. По місяці, коли я трохи обзнакомився в ляґрі, при помочі кравця та інших, мене перевели до робочого барака, де вже були ліпші люди. Лікар навіть призначив мені трохи дієтного харчу, але “опер” заборонив мені давати. Мене призначили до трикотажного відділу. Хлопці помагали мені виконувати норму, а я їм знова робив інші прислуги.