Йосиф Сліпий - Спомини

Я лишив свої речі і харчі в того другого хлопця, який по мойому від’їзді зв’язався з якоюсь дівчиниською і те все прогайнував. Мене відправили підводою з двома бандитами. Треба було поромом переїздити ріку. Переправа була досить небезпечна, але, слава Богу, ми прибули вечером до ляґера. Мене пізнав там якийсь адвокат зі Львова — жид і якийсь хлопець, що був “днєвальним” в бараку. Він взяв мене до себе, і там я переночував, і тим врятував свої останні речі перед злодіями. Коли я йшов рано голодний і ослаблений через ляґер, вибігла напроти мене якась худа, інтеліґентна жінка 50–60 років, встромила мені якийсь чорний разовий підпалок (пляцок) і ложку масла. “Ви мене не знаєте, але я вас знаю”, — сказала і зникла, і я її більше не бачив. Це була немов з’ява.

Був там в ляґері шваґер гетьмана Скоропадського, під прибраним назвиськом — Степанів [585]. Він був учнем Грушевського, сам професор економії, і дуже негодував на політичну незрілість Грушевського. Рівно ж і про Ґоркого [586]говорив, що це продажний чоловік. Сиділа там також і сестра жени Скоропадського [587]. З ними я часто перечитував якісь російські оповідання. Степанів остерігав мене перед злобними донощиками: “Ех, щоби ви мали хоч одного чоловіка, з яким можна би поговорити”. А такого не було.

Опісля заопікувався мною один поляк — лікар з Вильна, і я працював там в бюрі, а на мешкання мене примістили в бараку, в якому мешкали всі, що працювали в управі ляґера — “штаб”. “Днєвальником” того бараку був якийсь білорусин — “куркуль”. Коли до нього приходили надзирателі з різними зарядженнями, він завжди їм притакував: “Да, да, правильно, гражданин начальник” [588], — але ніколи нічого не робив. Був знаменитий психолог.

Сиділа там також в тому ляґрі одна молдаванка, яка зарізала свого чоловіка, зварила, з’їла, а кості викинула на гній. Казала, що він був недобрий для неї. За те дістала 25 літ. І така потвора ходила по ляґрі.

У згаданому бараці біля мене спав син одного православного священика, що студіював у Варшаві. Опікувався мною якийсь лікар — оператор [589], жид, і не позволяв, коли мене хотіли дати на якісь тяжкі роботи. Це вже було під весну 1947 року. Якось він там довідався в нарядній, що мене мають відіслати на північ, до Печори [590]. Всі дуже співчували зі мною, але не було ради. Один професор інженерії з Харкова порадив мені, щоби я пішов до “опера” і спитав, за що мене карають і посилають на етап. Він потелефонував до “опера”, що мешкав за зоною, і на вахті чекав вже конвой, щоб завести мене до “опера”. Коли я йому сказав, що я не дав ніякої причини до такої секатури [591], то він спитав мене: “А чи Ви були в Римі?” Коли я сказав: “Так”, — то він повторив: “Рим, Рим”. Для мене справа ясна була, що це було потвердження, що моя католицька віра є причиною мого переслідування по ляґерах, і тому мене що шість місяців переганяли з одного ляґра до другого, все далі й далі. “Я вам нічого не можу помогти, — сказав “опер”, — але ви старайтеся, щоби вас задержали на пересилці в Маріїнську”. Печора була загальновідома як найгірший ляґер після Колими. В недалекім однім ляґрі був там десь о. Табінський [592], але він боявся признаватися до мене.

Рано мене вивели до вахти на етап, але пізніше завернули, бо тим етапом відправляли кількадесять бандитів, і “опер” боявся прилучувати мене, щоби мене по дорозі не вбили. Мене завернули назад до барака, але по кількох днях знову визвали і разом з двома закованими бандитами вивели на вахту. Вправді, і “опер”, і нарядчик обіцяли мені, що я буду їхати підводою до Маріїнська, але конвой прилучив мене до тих закованих бандитів і казав іти серединою дороги, в болоті по коліна. А коли я дуже знемігся, то бандити домагалися, щоби він взяв мене на підводу, бо вони хочуть на вечір зайти до Маріїнська. Конвой казав мені, щоби я дав йому якісь речі, але я не мав що йому давати. Ці два бандити перед кількома днями вбили двох своїх суперників в ляґрі і за це їх, скованих, відправляли до Маріїнська. Чув я, як вони питали конвоя: “А подохли они?” — “Нет”. — “О, жалко!” [593]— сказали. Вечером ми добились до Маріїнська, і конвой оставив мене в Маріїнську на возі, а сам пішов додому, до жени. Я давав йому сорочку, але він вже не хотів брати. Зразу він не знав, хто я, а опісля вже пізнав, що то інший в’язень, і набрав довір’я до мене.

У ляґрі прийшов сейчас до мене давній знакомий інженер Зубрицький, бо він за той час вже дістався до головної канцелярії, та й сказав мені, що нема мови про якесь задержання в ляґрі в Маріїнську, бо то є таке зарядження московської централі. Я вправді був ще в начальника ляґра, але він повторив мені те саме. Від інженера Зубрицького я довідався, що єпископ Чарнецький вже поїхав на Печору, тому що я спізнився зі своїм приїздом. Він не здавав собі справи з грози положення, що тамтуди збирають всіх католицьких священиків, і що Печора — це найгірший ляґер після Колими і Норильська. Полярія, вічна мерзлота, пів року день, а пів року ніч. Зі мною мав би їхати о. Осадца, який також представляв собі Печору рожево, хоч воно й добре. Мені радив інженер Зубрицький повіддавати найменші ляґерні речі, бо мене в дорозі обкрадуть дочиста конвої і злодії, а якщо є казьонна річ, то опісля “за промот” (що я продав ту річ) жадають платити вдесятеро її вартости. Очевидно, я так і зробив, та й позбувся навіть власних речей, які могли в дорозі забрати злодії. Були там в ляґрі деякі з Далекого Сходу, які урядилися досить вигідно, а передусім ті, що пішли на розвідчу службу.