Йосиф Сліпий - Спомини

З’явився знову підполковник-українець, який мене привів, щоби мене і відвести. Він мав там, мабуть, свій кабінет, бо знаю, що полковник Туманов вів правничий відділ. Здається, що і як правник, працював також і підполковник-українець. Він на вулиці зачав мене розпитувати, що то ґенерал мені говорив. На це я йому відповів: “Він вам сам ліпше розповість. На всякий випадок, це розумна людина. Далеко розумніша людина від ваших київських міністрів, з якими я говорив”. Підполковник відпровадив мене до гостиниці, дав мені ще якісь гроші на видатки, хоч я старався з них не користати, хіба на найконечніші потреби. Я завважив, що за мною дуже слідять, бо все знали про найменший мій крок, навіть як я ходив купити собі вина на Службу Божу, чи хліба і молока, які купував я собі сам, щоб бути певним. По музеях ходив я сам або з котримсь із офіцерів міністерства. Раз зайшов я до католицької церкви св. Людвика, і цим вони були дуже невдоволені, хоч здавалося, що за мною ніхто не йшов. Здається, що там коло неї контролюють стало всіх вірних.

Мене знову привели до ґенерала. Я приніс йому телеграму і деякі короткі реферати та й сказав йому, що офіцери дуже цікавляться нашою розмовою. Він усміхнувся, що навіть він є під контролею, і додав, що вони не бажають собі, щоби хто знав про мій побут в Москві. “Але Ви можете ходити по Москві”, — сказав, бо я жалувався, що мене не пускають. Я пробував раз телефонувати до французької амбасади, але хтось з другого боку зачав розпитувати, хто телефонує, за чим, і я кинув слухавку.

Ґенерал прохав, щоби я дав начерк історії нашої Церкви. Я сказав, що це довша робота і я мусів би ходити до бібліотек. Він дав позволення, і я дійсно там працював. Там я бачив, що різні осібняки наглядали за мною, і в науковім світі повно шпіонів і “стукачів”. Урядники поводилися дуже чемно, але коли я зажадав “Історії” Грушевського, то урядничка усміхнулася і сказала, що нема. Мабуть вона питалася, чи можна дати, і заборонили. Все ж таки я мав змогу трохи зорієнтуватися в большевицькій літературі від 1940–1953 років і ходив там майже щодня. У відділі журналів я провірив, що не було жодного закону, заборонюючого нашу Церкву, а лише була адміністративна заборона з боку НКВД.

У товаристві офіцерів я був у найголовніших церквах Москви: в катедрі патріярха Алєксєя (з гробом патріярха Сергія), в старообрядській катедрі, в Новодівичеськім монастирі, в церкві, де похований Тихон [636], в Третяковській ґалерії і в інших музеях, на спортовім стадіоні. Цікаві були відвідини в Ленінській бібліотеці. Знаючи, що я займаюся наукою, українець-підполковник, очевидно, з поручення міністра, спитав мене, чи я не мав би охоти відвідати Ленінську бібліотеку, найбільшу тепер в Москві. — “Дуже радо”. Ми приїхали рано, і начальник був вже повідомлений. Прийшли там ще якісь урядовці і одна женщина сказала голосно при нас усіх до начальника: “Але Ви берете відповідальність за ці відвідини”. А начальник: “Та ж є тут представник МВД і бібліотечний надзор. Отже, справа ясна”. Вони сполучили кілька московських бібліотек і утворили одну, Ленінську, в якій він мав сам працювати. Велика саля для читачів, інша для наукових працівників. Довжезні коритарі з різними відділами, а електричні візки доставляли замовлені книжки. Директор хвалив той розклад, а я йому сказав, що може практичніший є в “British Museum” [637], що має колову систему. Він притакнув і більше нічого не сказав. Ще якісь поставив я питання, і він відповів. Але я бачив, як там кожний мій рух і погляд обсервували, і як там кожний дрожав, щоби чимсь не наразитись. У науковій установі атмосфера повинна бути трохи свобідніша, і тому вийшов я з бібліотеки з досить пригноблюючим вражінням. Одно, що побачив я замітного в таких бібліотеках, а саме: що була саля і для дітей три-чотири вселюдної школи, і для гімназійних середньошкільників. Вони прохали, щоби я написав своє вражіння, бо вони люблять, як їх хвалити, а не люблять, як їм щось виткнути. Я підніс порядок і вправне опанування бібліотечної організації та машинерії. Про тайний нагляд, навіть в дрібницях, не згадував я нічого.

У Ленінській бібліотеці мені не дозволили працювати, тому що боялися, що я можу висовгнутися їм там у великій кількості працівників з-під ока, і я заходив тільки до Історичної бібліотеки.

На другій розмові з ґенералом я поставив вже домагання від усьої нашої Католицької Церкви про мінімальну свободу для богослужень, а навіть домагався, щоби дозволили богослуження і в ляґрах, чого вони пізніше не могли мені забути. Ґенерал годився, щоби я вертався до Львова і мав бути привернений status quo ante [638]: “Але ви нас будете інформувати про все”. — “Я вам завжди зверну увагу, якщо будуть якісь похибки, — сказав я. Він, як я бачив, не орієнтувався в організації Католицької Церкви, зокрема Римської Курії. Знав це хіба те, що писали клеветливі шпіонські доноси. “Я спочатку розпічну і впроваджу вас, нав’яжу зносини з Ватиканом, але далі вже мусить провадити Міністерство закордонних справ”. На це він мені нічого не відповів, а з пізніших дальших посунень я видів, що міністерство Берії робить це на власну руку.