Йосиф Сліпий - Спомини

Не знаю, в який спосіб знайшла вона дорогу до Митрополита, бо про це я не міг нічого довідатися, лише чув про неприхильність кардинала Каковського. Митрополит Андрей прийняв її з отвертими руками, одначе про те мені нічого не говорив, бо знав, що я тим не буду захоплюватись, і примістив її в монастирі в Підмихайлівцях у матері Моніки Теодорович [486]. Мені лише розповів перипетії отець Величковський [487]і, мабуть, мати Моніка, хоч вона була зобов’язана до секрету. Єпископ Чарнецький знав це, бо думав, що і я знаю під секретом. Митрополит і о. Климентій помагали їй літографувати її спомини, які були писані інтеліґентно, переконливо і незлою польською мовою, а не російською. Вона твердила, що Едвард [488], бувший наслідник англійського престолу, винен їй, зглядно царському домові, величезну суму, яку вона записувала на монастир василіянок у Підмихайлівцях і на різні добродійні цілі. Її товариш примістився при монастирі і лічив людей. Може, він був якимсь фельдшером і потрафив з'єднати собі громадські установи та й, мабуть, робив свою тайну роботу. Дивне диво, що він не був ніколи в Митрополита, так само ні вона, ні він у мене. Він навіть не любив Митрополита і, дивлячися на його очі на фотографії, мав сказати, що Митрополит дуже скрита і непевна людина, а на мене говорив, що я отвертий і прямолінійний. Мені одначе було дивно, що вона, маючи такі великі суми, не старалася виїхати, будучи у Варшаві, до Швеції, куди виїхала жена і доньки маршала Пілсудського [489]. Коли вже німці лагодилися опускати Львів в 1944 році, митрополит Андрей відкрив мені тайну, яку я знав, і що мати Моніка робить собі великі надії на її грошеву поміч. На те я відповів, що я радив, мабуть, через мати Моніку, щоби вона виїжджала з німцями. Митрополит був цим дуже заскочений і більше на ту тему ми вже не говорили. Тим часом вже передше в тайні мені сказала мати Йосифа Вітер [490], студитка, що до їхнього монастиря в Якторові скрилася якась ґрупа большевицьких втікачів, а таких партизан було вже багато в німецькім запіллю, і що вони одного разу зачали між собою сваритися, та й зі сварки вийшло, що вони є большевицькі шпіони і що такі є в другому монастирі. Тим вона підтвердила мої сумніви. Не хотіла вона цього виявляти ні о. Климентові, ні Митрополитові. І справді, вони обоє не виїхали, але остались в Підмихайлівцях. Коли раз на слідстві затронув справу Псевдо-Татяни слідчий, я заявив, що хотів би ще її бачити. То він відповів, що “вже й не побачите”. Видно, що її розстріляли. Мене пізніше хотіли обвинювати за антидержавну зраду, немовби я хотів привернути царат.

Невиносною язвою в тому часі були воздушні налети і бомбардування. З одного боку, загроза большевицьких арештів, а з другого, налети, бо раз у раз, і вдень, і вночі треба було сходити до пивниць і ніколи не можна було бути певним, чи вийдеться живим, тим більше, що зачали вже бомбардувати святоюрські забудовання, і одна бомба впала на дах. Ця гроза ще збільшувалася в днях відвороту армії і нової окупації. Треба було вичерпувати останні фізичні і духовні сили, щоби вдержуватися в рівновазі духа і могти видавати найконечніші зарядження. Ще важче було з Митрополитом, бо його треба було зносити на фотелю до пивниці. Хоч-не-хоч, це відбивалося дуже на здоров’ї, навіть в найсильніших одиниць. На прохарчування люди приносили жертви зі сіл, а я дещо купував і, як ректор, харчувався в Духовній семінарії. З великим пожертвованням видержували і сестри, і навіть коли большевики зайняли кухню, вони осталися на місцях, щоби не полишати помешкання. Ласка Божа була, що коли впала бомба на церкву, то потрясла лише сусідними забудованнями кухні і помешканням сестер, але не завалила склепінь. Не пишу про це подрібно, бо не маю жодних матеріялів під рукою, ні печатаних, ні непечатаних, та й припускаю те, що воно було сказане в інших споминах й описах.

З великим жахом і страхом побоювались усі другого приходу большевиків. Вони спершу довго обстрілювали Львів, а зокрема Св. Юр, думаючи, що там є якась німецька залога, а щойно коли закликали большевицьку патрулю, солдати точно провірили всі підземелля, прийшли і до мене, поздоровили і відійшли, давши ракетами знак, і обстріл припинився. То також було чудо Боже, що вони не трапили в копулу Св. Юра, тільки здається один раз, але без значнішого ушкодження. Після того піхота почала переходити вулицями Львова. Коло сойму зібралося багато народу і війська. Офіцери зачали розмовляти з людьми і успокоювати їх, а один з високих старшин, мабуть ґенерал чи якийсь командант, сказав: “То страшне, як можна було за короткий час так зразити собі ціле населення”. Почувши це, я бачив в тім добрий знак, що вони бодай здають собі справу зі своїх попередніх великих похибок.