Йосиф Сліпий - Спомини

У часі гітлєрівської окупації помер в Празі ректор Українського вільного університету — професор Горбачевський [474], і тамошня громада прохала Митрополита прислати єпископа на похорон. Митрополит післав о. Ґалянта до мене, щоби я вибрався до Праги, і я поїхав та відправив похорон. При тій нагоді стрінувся з новим ректором УВУ і професорами та був у президента Карпатської України отця-доктора Августина Волошина [475], що мешкав у своїй віллі в Празі на Сміхові под Ліпкамі. З Праги поїхав я до Відня і до апостольського нунція в Берліні Орсеніґо [476]та й стрінувся з полковником Мельником. З того приводу мав я в часі ув’язнення великі прикрості в тюрмі, бо НКВД вважало це політичним актом.

Тим часом розпочався 1944 рік. Загалом внедовзі після зайняття гітлєрівцями Львова, серед українських політичних діячів ширилася думка, що фюрерський устрій банкротує. Гітлєрівці збиралися зайняти Індію, але на Кавказі були розгромлені, і швайцарське радіо заповідало їхню катастрофу. Вони почали відворот, який вкінці докотився до Львова. В часі того організація УПА була в повному ході. Найвищого урядника після ґубернатора Вехтера [477]вбили большевики. Гітлєрівці хотіли робити на Святоюрській горі під церквою якесь своє схоронище, так що о. Климентій приходив до мене, щоби я інтервенював, і після того вони справді відступили від свого пляну. Рівно ж мусів я інтервенювати в командира оборони Львова, щоби на Св. Юрі не робили військових обсерваційних пунктів.

Коли творилася дивізія “Галичина”, то я мусів правити Службу Божу для новобранців в заступництві Митрополита, на якій був і ґубернатор Вехтер [478], а проповідь говорив о. Лаба. Після Служби Божої прийшов Вехтер і дякував мені, кажучи, що Служба Божа “war ein Erlebnis für mich” [479]. Мене запросили на почесну трибуну під час дефіляди, одначе я не пішов, а Вехтерові дуже залежало на тім, щоби я був, тому за мною допитував, але якось мене там оправдували. На прийняття я також не ходив. Уже при зорганізуванню дивізії і при інших виступах я звертав увагу покійному Митрополитові, щоби Церкву не анґажувати в гітлєрівських імпрезах, бо вони заберуться, а опісля треба буде брати відповідальність, тим більше, що большевицька офензива йшла скорим темпом. На жаль, воно так і сталося. Всі заанґажовані в який-небудь спосіб з німцями виїжджали на Захід, а передусім всякі так звані фольксдойчери [480]. Я боявся, щоби німці не виселювали примусово нас зі Св. Юра і не забирали з собою, тим більше, що предкладали окремий поїзд на виїзд. До мене одначе ніхто не приходив і так, слава Богу, я лишився на місці. Найприкріші були останні дні, коли большевики почали обстрілювати Св. Юр. Одна куля трапила в митрополичу палату, а також і у святоюрську копулу. Вже десь місяць перед тим переїжджали через Львів православні нез’єдинені владики і священики. Кількох з них були в митрополита Андрея і в мене. Приходили до мене також і світські і опісля пращалися. Панахиду за Шевченка вони правили в Преображенській церкві, навіть хотіли правити Службу Божу в Успенській церкві, але нарід якось не сприяв цьому, і тому правив по синодальному обряду о. Хомин [481], студит, але мало хто приходив на цю Службу Божу, бо була вже горячкова атмосфера у зв’язку з близьким фронтом. Був навіть у мене владика з Лубнів [482]з пропозицією розпочати унійні переговори, але я вважав, що серед таких умовин це непорадне та й вияснював йому спірні точки. Небаром гітлєрівське правительство забрало їх до Варшави. Звідтам він писав опісля в справі пояснення інших точок, а я відсилав його до католицьких підручників, які він там, у Варшаві, мав під руками. Передусім визначався прихильністю один священик, якого син був прийнятий до Духовної семінарії. З якоїсь нагоди вони влаштували концерт Митрополитові в палаті, маючи визначних співаків між собою, тим засвідчили свою прихильність для гостинного Митрополита.

І ще одна подія заслуговує на згадку, на основі якої мені хотіли виточити третій процес чи четвертий — за зраду стану і контрреволюцію, а була це справа так званої царівни Татяни [483]. Як відомо, усю царську родину розстріляли большевики в 1918 році на Уралі. Ще за Польщі одна женщина-лікар оповідала мені, що вона служила в армії Колчака і Юденича і що як вони зробили контрофензиву, відігнали большевиків і прийшли на те місце, де була розстріляна в підземеллю царська родина, то все було спалене і найшли тільки кілька дорогих каменів в попелах. Тікати там не було куди, бо простір був замкнений муром, і тому всякі самозванці були лжецарівни, такою була і Радіщева. Вона зачала подавати себе за царівну Татяну, приїхала до Києва, там нею зайнявся польський прелат С. [484]Звідтам приїхала вона якось до Варшави, зачала писати свої спомини, описуючи з подиву гідною точністю життя царської родини. Вона була і у Варшавського архиєпископа кардинала Каковського [485], але він не захоплювався нею, тому що “її батьки-царі, — казав він, — кривдили польський нарід”. А виїхала вона з якимсь мужчиною, що подавав себе за лікаря, лічив людей і тим собі їх з’єднював. Татяна казала, що він є незаконним сином царя.