Йосиф Сліпий - Спомини

По большевицькому звичаю уповноважений [491]викликав Митрополита, а що він не міг іти, то пішов я, і він зачав остро розпитувати, а я так само йому відповідати [492]. Передусім дуже негодував він на Паньківського. Вони знали докладно, що діялося у Львові, бо полишали багато своїх розвідників, від найвищих урядників до рядовиків. Таким був, наприклад, ректор університету з польським іменем [493]. Він ходив часто до Митрополита, давав різні ради і вияснення, а пізніше те все перекручував і на процесі виступав проти мене і проти Митрополита, обвинюючи нас про якусь шпіонаж, не знаю, в чию користь. Митрополит навіть поручав його до ґубернаторату, бо він не мав з чого утримуватися.

Опісля уповноважений прийшов сам до Митрополита і був також у мене та говорив вже зовсім іншим тоном, навіть приязно, якби нічого не було. Він звернувся до Митрополита, щоби дав якусь заяву чи повитання, і Митрополит зробив це на сесії собору в Св. Юрі, називаючи їх прихід “весною”, що вони прийшли і розмовляють прихильно та ввічливо і що “ми бачимо в них братів”, і в тому тоні говорив далі [494]. На соборі він [уповноважений] не був, але привіт взяв опісля для уряду і, як говорено, правительство не було вдоволене з цього привіту, хоч я сказав по соборі Митрополитові, що, може, було забагато, одначе показується, що ні.

Коли приїхав вже обласний [495], то я пішов до нього, здається, з о. Чорняком [496], щоби большевики не займали Духовної семінарії. На це сказав він мені, що всі віроісповідання стараються про признання з боку держави і те саме повинна зробити наша Церква, щоб мати забезпечене існування, і в тій цілі треба вислати делеґацію до Москви. Вернувши, я переповів це Митрополитові, і він скоро згодився, скликав ще на нараду єпископів Будку і Чарнецького. Після того став він думати, кого вислати. Не хотів висилати мене, о. Климентій відказувався і радив о. Костельника, о. Котіва [497]і о. Будзінського [498]. Тим часом стан здоров’я Митрополита погіршувався, пухлина ніг підносилася щораз вище, а лічив його тоді доктор Кархут. Саме той згаданий уповноважений, будучи раз в мене, радив закликати радянських лікарів на консіліюм, щоби я пізніше не мав жодних закидів. Я не думав скликати консиліюм радянських лікарів, бо боявся, але сказав о. Климентієві, що добре було би скликати консиліюм. І ми рішилися на доктора Чарнецького, серцевого спеціяліста, що мешкав на вулиці Оссолінських [499], доктора Кархута [500]і ще одного поляка. Консиліюм ствердив поважний стан, і отець Климентій дав рано Митрополитові Маслосвятіє. Коли стан був вже грізний, я видав до львівських церков зарядження про молитви за недужого. Я заходив до отця Климентія і до доктора Кархута. Був я і в Митрополита, і він прийняв мене дуже чемно. Другий раз я був також, але він вже не був зовсім притомний. Все ж таки я не припускав, що його кінець приближається так скоро. Деякі відомості приносили ще о. Ковальський, о. Куницький і сказали, що побоюються вже кінця. Я все ще був доброї думки. 1-го листопада 1944 року я був десь вийшов, а між 3–4 год. пополудні прийшов до мене отець Климентій, щоби я прийшов до тіла митрополита Андрея. Ми прийшли оба до спальні, я помолився і о. Климентій сказав, щоби я перебрав владу. Пригадую собі, як слуга повторяв слова покійного: “Яка марна смерть на ліжку, я собі іншої бажав. Яке щастя, що Господь прощає гріхи”.

Про смерть Митрополита я повідомив ґенерала міста і посадника. Треба було зарядити похорон. Тіло вбрав брат-студит Атанасій, і його зложено до провізоричної труни в митрополичій молитовниці, і опісля я відправив панахиду, а по панахиді тіло перенесено до катедри і виставлено його на останнє пращання. Прийшов і згаданий уповноважений, якого звали міністром [501], з кондоленціями, і коли ми стояли у вікні митрополичої почекальні і дивилися на довгий ряд вірних, які йшли до катедри, в’їхало на них большевицьке вантажне авто. Йому стало неприємно, і тоді він сказав: “То наше хамство нам більше шкодить, ніж американська чи інша розвідка”.

Тіло лежало в катедрі цілий тиждень, а на неділю я з капітулою рішив похорон. За той час могли довідатися і на провінції, і приїхати, хто міг. В суботу чи п’ятницю прийшов знову уповноважений і заявив, що правительство рішило не брати участи в похороні, тому що покійний не був прихильний для большевиків, але він сам приватно візьме участь, як приватна особа. Отець Котів старався десь про катафалок, але в неділю, коли я правив заупокійну Службу Божу, приступив до мене котрийсь з священиків і сказав, що не хочуть дати катафалька, бо я зарядив похоронний похід через місто з поворотом назад до Св. Юра. Впродовж тижня студити зробили металеву трумну і до неї переложено тіло. Отець Климентій дуже боявся і прохав не нести тіла з домовиною через місто, бо можуть його зневажити, але я не уступив і сказав, що тіло понесуть священики. В Службі Божій брали участь Перемиський єпископ Йосафат Коциловський і його помічник єпископ Григорій Лакота з двома крилошанами. Мали вони деякі труднощі з приїздом, бо Перемишль був вже тоді по польськім боці. Архиєпископ Базяк [502]відправив “Реквієм”, але не пішов у поході. Латинську Службу Божу правив і архиєпископ Твардовський [503], який опісля дістав запалення легенів і помер. Тож і я відправив рівно ж в польській катедрі заупокійну Службу Божу і відчитав Євангеліє при винесенні тіла, але в поході я не брав участи, тому що архиєпископ Базяк обмежився тільки до панахиди в церкві. Від вірмен правив митрат Каєтанович [504]. Очевидно, були ще єпископи Будка і Чарнецький, а зі Станиславова не було нікого.