Йосиф Сліпий - Спомини

За гітлєрівської окупації принесено мені, захоплені десь в посовітському архіві, зроблені на мене доноси для большевиків. Зробили їх Заїкін і директор музею Іларіон Свєнціцький. Заїкін [456]походив зі Східної України і перейшов границю, не знати яким способом, в двадцятих роках. Його підозрівали вже тоді про шпіонаж на користь большевиків, але директор Кривецький прохав мене помогти йому, тому що він дуже вбогий, мешкав разом з матір’ю і не мав жодного заробітку. Я його прийняв як співробітника до “Богословії”. Він пізніше співпрацював і у василіянських “Записках”, а вкінці покинув “Богословію”, коли в Оссолінеум одержав більш платну працю, і видав по-польськи книжку про православну Церкву. Також дописував до “Дзвонів” [457]. Мав загальну характеристику типа ненормального. Видно, що донос на мене не поміг йому, бо його большевики арештували, мабуть, не довіряли, і він помер в тюрмі.

Не дуже-то світлу ролю відіграв і директор Свєнціцький [458]. Він мав все якісь претенсії за директорську платню на кураторії [459]музею, а задля Митрополита і до мене як його делеґата. Коли прийшли большевики, то Митрополит йому виплатив, і, кажуть, що він боронив музею, бо большевики потайки хотіли знищити ікони. З приходом большевиків я був у музею і бачив, що він його переформував. Впрочім, і в большевиків уходив він за прихильного їм. Я його анґажував як професора на академії до мистецтва, але мусів усунути за його необчислені виступи. Десь там раз мав він сказати, що унія вже своє пережила. Може і тому мстився. Як характер, то Студинський стояв вище.

Коли в 1941 році німці зайняли Львів, то я приступив негайно до відбудови Духовної семінарії. Посадником міста був професор Юрій Полянський, який навіть кілька семестрів викладав на академії передісторичну геологію. Я звернувся до нього за підмогою, і він асигнував з каси міста більшу суму, не пригадую собі, яку — так що я міг відбудувати семінарію, зібрати питомців і відчинити академію. Все це коштувало дуже багато труду. Я навіть проголосив конкурс на проекти семінарської церкви. Здається, що найкращий був проект у візантійському стилі архітектора Грицая з Рогатина [460], [а також] одного молодого архітектора в магістраті, в гетьманськім бароко. Я видав навіть одну книгу “Богословії” [461], попідшукував заступників професорів на бракуючі катедри, так що всьо йшло менше-більше старим трибом.

При якійсь нагоді, мабуть, святочних побажань, Митрополит проголосив мої архиєрейські свячення, і відтоді я мусів вже виступати як архиєпископ [462]. Ректором Малої семінарії був отець Хавлюк [463], але з приходом большевиків у 1939 році він з боязни покинув Малу семінарію і пішов на парохію до Ланів у Стрийщині. Тому, що німці не позволяли на школи, гімназії, до Малої семінарії зголосилося дуже багато хлопців, і почалася правильна наука. Ректором став о. Фурикевич [464], а потім був о. Сімович [465]і о. Яремак [466], а я часто доглядав і говорив конференції. Три духовні установи розвивалися добре, але я мусів присвячувати їм незвичайно багато праці і здоров’я. Не спиняюся над тим довше, бо здається, що деякі звіти були публіковані.

Удалося мені тоді поїхати до Криниці на відпочинок. Там стрінув я Дмитра Паліїва [467]і Дмитра Донцова [468], що задумував переходити до гетьманців. Були там також о. Лициняк, о. Гаврик [469]і о. Смачило [470], що втік з Гребенова. По дорозі до Криниці бачив я, як німці страшно били наших людей. Тямлю добре, яке це пригноблююче вражіння зробило, а найгірше, що не можна було тому якось зарадити. При нагоді побуту в Криниці робив я кілька поїздок по Лемківщині.

Президент Кость Левицький розробляв тоді пляни статуту Сеньйорату [471]. Здавалося, що він держиться добре, працював багато (я йому помагав в стилізованню різних постанов), мимо того, що він був вивезений до Москви і мусів там багато пережити. Останній раз складав він побажання в Митрополита, а за кілька днів він вже лежав у шпиталі на Личакові. Я його відвідував і заохочував до сповіді, і він справді висповідався та запричащався. Доктор Малис, в присутності професора Панчишина, розкрив нутро пацієнта, і показалось, що операція була вже неможлива. Нутро закрито і його перевезено назад з операційної салі до кімнати, де він небавом помер [472]. Тоді прийшли до мене професори і прохали, щоби я відправив похорон і виголосив надгробне слово. Я вимовлявся, але вони заявили мені, що то було його передсмертне бажання. “Він навіть, — так казали вони, — хотів, щоби Ви були його заступником в новій Українській Раді, тому що йому дуже подобалися ваші виступи”. Я виповнив їх бажання, відправив Службу Божу і виголосив в Св. Юрі над його домовиною пращальне слово. Опісля багато громадян приходили і дякували мені з вдоволенням, казали тільки, що воно засміле, і побоювалися репресій з боку німців. Воно було надруковане в “Краківських Вістях” [473]. По похороні на засіданні Ради вибирано наслідника Костя Левицького. Одначе, ніхто не хотів прийняти цього уряду, тому що уряд був зв’язаний з нараженням життя. Предкладали і мені, одначе я, як архиєпископ, не міг його прийняти.