Йосиф Сліпий - Спомини

Митрополит запрошував до себе священиків, викладав філософію, а коли бачив, що його не арештують, рішився розпочати собор. Звичайно цілий тиждень підготовляв матеріял, а в четвер була сесія, дискусія і рішення. На собор священики приїжджали радо, бо то була одинока нагода приїхати до Львова, поговорити, щось довідатись і порадитись. Митрополит сам мав амбіцію підготовляти матеріял, декрети і постанови, хоч були і комісії, так що ціла праця собору є вицвітом його глибоких роздумувань, наукових студій цілого життя. Я забирав в дискусіях часто голос, щоб їх оживити. Коли Митрополит нездужав, я провадив і приготовчими комісіями, і собором.

Коли до Львова вступили большевицькі війська, то витав правительство президент Кость Левицький, який, між іншим, тоді сказав: “Нас тривожить думка про Церкву, бо якби не вона, то не мали би ви вже кого освободжувати”. Я нераз цитував ці слова під час мого ув’язнення на судах і на розговорах з совітським правительством, що все закидали нам, що Церква — то найбільший ворог народу, але це не помагало нічого. Від священиків пішов тоді о. проф. Дзерович [422]з іншими священиками, але йому відповіли, що “нас народ радо витає і так”, що “не маємо потреби Церкви”. Пізніше на допитах і на судах начальники НКВД заявляли, що вони не бралися до Церкви і до священиків, крім кількох, бо ще не були певні побіди. Щойно коли зайняли Берлін, почали ліквідувати Церкву. Одначе вже і за першої окупації НКВД визивало священиків на допити. Тоді мали і пропонувати о. Костельникові єпископство, так як пропонували інфулатові Баденьому [423]і о. Пельвецькому [424], та підходили до о. Мельника [425]. Тоді вони визвали і Митрополита, а що він не міг піти, то післав мене з о. Костельником. Начальник НКВД, при вулиці Пальчинського, допитувався деяких інформацій та заборонив всякі церковні походи. Мені вже не подобалося тоді, що о. Костельник з ними прихильно розговорював, хоч колись проти них бундючно виступав. Тимчасом митрополит Андрей, а ще більше о. Климентій, радили, щоби якнайлагідніше поступати і поводитися. Впрочім, це було справедливе. Але то не мало ніякого значення, бо вони мали таке доручення — лишити поки що Церкву, тільки збирати всякі інформації.

Найприкріша була та непевність арешту, ні дня ні ночі певних. І не можна було привикнути, бо завжди були якісь арешти і грабежі війська. Тоді арештували о. Ковалюка зі Скнилова за його дітей, приналежних до ОУН, і він десь помер з голоду за Москвою, бо з Москви ще писав до митрополита Андрея, що три дні не дали йому їсти [426]. Не бракувало і провокації, жертвою якої впав о. Чемеринський [427]і деякі інші, що далися заманути виїжджати за Сян, і в Перемишлі мали їх арештувати, та й відтоді слід за ним загинув, як за багатьма іншими. Коли винищування нашої інтеліґенції ставало таке безпощадне, то ОУН почала протиакцію і атентати на НКВД. Це роз’ярило їх ще більше, бо наших згинули тисячі і тюрми, зокрема на Лонцького, стали наповнятися ще більше нашими людьми.

Замітним і небувалим проявом була устроєна на початку совітської влади фарса — проголошення прилучення західніх українських земель до УРСР [428]. Зарядили вибори послів, назначених згори згідно з їхньою системою. З чільніших громадян були вибрані професори Кирило Студинський, Маріян Панчишин і інші, яких вони вважали своїми прихильниками. З духовенства не було нікого. Один студент Богословської академії з Лошнева коло Теребовлі був вибраний також і розповідав мені цілу сцену проголошення прилучення. Він сказав, що це був зоологічний [429]вибух якоїсь вимушеної радости, бо по кожному слові промовця вибухали оплески і рев присутніх, а розставлені аґенти НКВД уважно гляділи, чи всі плещуть і “радуються”. Промовцем за прилучення західніх українських земель до УРСР був назначений і для Галичини, і для Волині, а опісля і для Буковини, професор Студинський, і то самим Сталіним, одержавши і від нього потрібні матеріяли. Був він найчемнішим представником перед Радянським Союзом. І треба признати, що він, мимо деяких своїх хиб, неустрашимо вставлявся і помагав всім нашим, що були переслідувані. І що більше: він мав навіть вдоволення, коли міг помогти терплячому. Вечорами заходив він до свого шкільного товариша крилошанина о. Василя Поповича [430], приносив деякі інформації і радив Митрополитові писати до Хрущова [431], щоби він здержував щораз то більші натиски на нищення нашої Церкви. Хрущов із вдоволенням читав ті листи, але ніколи не відповідав, згідно з радянською практикою.