Йосиф Сліпий - Спомини

Зокрема тепер мушу присвятити увагу нещасному о. Гавриїлові Костельникові, який мав великі претенсії і робив найбільші труднощі для Богословської академії. Я його пізнав десь в 1918 році і говорив на якісь наукові теми. Коли в 1922 році я вернувся з Риму до Львова і вже мав плян оснувати науковий богословський журнал, щоб піднести в нас богословську науку, то тоді, десь при кінці ферій, о. Теодосій Галущинський скликав був професорів Львівської, Перемиської і Станиславівської єпархії, щоби створити якесь товариство. Мабуть, мав він на думці, щоби я зайнявся цею працею, бо чув я тоді такий натяк. Впрочім, він розповів усім, що я буду мати виклад про реформу студій, але забув мені про це сказати. Ввиду того, я міг лише в дискусії висловити свої думки, у висліді чого рішено оснувати товариство і журнал з метою плекання філософічної і богословських наук. Я завважив вже тоді, що представники Перемиської і Станиславівської єпархій, зглядно семінарій — а їх приїхало по двох чи по одному, значиться, отець-ректор Лакота і отець-доктор Лятишевський — якось держалися збоку. Все закінчилося обідом, який дав о. Галущинський як тодішний ректор в ректораті Духовної семінарії. Тоді також висловив я думку, чи би не створити спільно зі всіми семінаріями якогось факультету, обсадженого спільними силами, щоби дати можливість основних вищих філософічних і богословських студій загалові наших студентів. Одначе отець-ректор Лакота і отець-доктор Лятишевський мовчали, мабуть з огляду на неприхильне становище покійних своїх владик. Після того вся справа замовкла і ніхто нею не займався.

У Львівській семінарії був номінальний факультет з огляду на Тайний український університет, з яким він не мав ніяких зв’язків. Так само не було на ньому ніяких наукових вимог, а лише прошені о. Галущинським священики, які більше або менше були спосібні до викладів відносних дисциплін. При тому о. Галущинський негодував на зборах і поза зборами на деяких священиків-професорів, а передусім на о. Костельника, під впливом чого я зробив йому деякі завваги щодо викладу, бо він майже цілий час викладав логіку, яку розробив на основі Вунта [377], а іншим ділянкам (онтології, критиці, психології) не присвячував належної уваги. Отець Галущинський був з тим згідний, але не хотів зражувати собі о. Костельника, може і тому, що він приготовлявся, як говорили, стати помічником митрополита Андрея. Так само був невдоволений з о. Садовського [378]й інших, але всякі такі спори залагоджувано обідом.

Знаючи заграничні університети, я наглядно бачив, що треба поробити великі зміни, але я ще замало був обзнакомлений з умовинами, і все йшло по-старому. Я думав, одначе, дальше про товариство і про журнал. Уся трудність лежала в тому, що ненависть поляків до українців була дуже велика. Всі мусіли ховатися по норах, щоби не наражуватися на переслідування. Очевидно, не було мови, щоби польське правительство дозволило тоді на якесь українське товариство. Не зважаючи на це (може я і не бачив усіх труднощів), я виготовив статути Богословського наукового товариства з зачеркненою широкою програмою і предложив віце-президентові намісництва Децикевичові, який ще тоді працював в польському воєвідстві. Він поробив свої завваги, бо визнавався добре в тодішних польських умовинах у воєвідстві, і статути товариства були затверджені. Я цим незвичайно втішився, бо цим була дана можливість прилюдним зборам і водночас проломано перші леди, а саме: поляки допустили до голосу нове товариство. Збори відбулися, головою вибрано о. Галущинського, як ректора, а я став приготовляти новий журнал, який назвав старовинною нашою назвою “Богословія”. Позамовляв статті, поспроваджував нові книжки, між іншим і для о. Костельника, на основі чого він написав про Айнштайна [379]. Всі були вдоволені, передусім єпископ Йосиф Боцян, а навіть о. Костельник казав, що перша книжка “Богословії” вийшла надсподівано краще. Усю роботу мусів я сам робити і в редакції, і в адміністрації. Одначе зачав я приготовляти перший том “Праць Богословського наукового товариства”.

Коли я опублікував свою другу габілітаційну працю “De principio spirationis” [380], то о.Костельник побачив, що те все переростає йому понад голову, і накинувся в дуже грубий спосіб на мої праці, які знайшли в закордонній всесвітній науковій пресі якнайкращі оцінки. У відповідь я, не входячи в полеміку, унагляднив його нахабність. Я зачав діставати листи з признанням, так що о. Костельник мусів мене перепросити прилюдно в “Ниві”, що для нього як зарозумільця коштувало багато труду [381]. Він програв, але при кожній нагоді старався це зазначити. Одначе я робив все, що міг, щоб не загострювати справи і не дражнити його пересадних амбіцій. Коли я пізніше, з доручення Митрополита, перейняв “Ниву”, то допускав його статті, очевидно не проти целібату і не з антицерковними випадами. Так що завваги о. Королевського, написані в його книжці французькою мовою “Митрополит Андрей Шептицький”, від впливом котрогось там з його прихильників, немовби я як архиєпископ і пізніший митрополит був для нього неуступчивий і авторитарний, є позбавлені всякої основи [382]. Правда лише одно, що я боронив схолястичної філософії, яку о. Костельник хотів поборювати. Дальше, коли я вже як архиєпископ за німецьких часів правив в Преображенській церкві, то він мені виразно заявив, що здержується від виступу проти Риму до смерти митрополита Андрея, і витягнув мені навіть готову працю проти примату, яку опісля, завдяки большевикам, опублікував [383]. Ціле нещастя лежало в тому, що ніхто його в тій загонистості не здержував, але улягав його крикливості. Оповідали мені отці і його учні, що він як катехит хвалився перед ними, кажучи, що він як філософ-діялектик неперевищений і що йому дорівнює тільки митрополит Шептицький. Я пригадую собі дуже добре, коли я, будучи в Загребі, відвідував о. Шімрака [384], то він відразу розпочав розмову про о. Костельника і на милість Бога прохав не давати йому жодного приводу, бо він завжди заведе в рів, а о. Шімрак, як товариш, знав його добре. І справді так було з Товариством священиків, головою якого він став, що десь там хотіло протестувати проти поляків в Женеві, коли ми державно належали до Польщі. Як наслідок, це товариство було розв’язано [385].