Йосиф Сліпий - Спомини

Різні наклепи на Митрополита, казали, василіянські і інші, спричинили приїзд апостольського візитатора о. Гудечека [342]. Він переслухав священиків, був і в семінарії, дуже гарно витаний, провірив усі наклепи, і вкінці візитація скінчилася компромітацією всіх клеветників. Він бачив величезне забудовання Духовної семінарії, пам’ятник митрополиту, великий музей, іконописі і бібліотеки, наукове урядження і інше. Велике вражіння зробила на нього каплиця, розмальована Холодним [343].

Після тої візитації Митрополит іменував мене митратом капітули [344]. Отець Малиновський хотів тоді стати ректором семінарії, хоч до того не мав він належного підготовання, одначе в тому напрямі приготовляв опінію серед питомців. Двох ректорів в одному домі вносило би велике замішання, і я не міг би на це згодитися. В межичасі світські студенти університету прохали Митрополита, щоби він перейняв Академічний дім і відновив давне призначення Академічного дому. Митрополит згодився на це і зробив о. Малиновського ректором в цім домі. Я мусів тоді зліквідувати приміщення першого року, перенести його до Духовної семінарії і винаймити при вулиці Сикстуській кілька кімнат. Для мене це була дуже прикра операція, але не було ради.

Я звертав увагу, крім згаданих вже напрямних у вихованні і образуванні молодого духовенства, також і на мистецьку сторінку. Я познакомився з професором Холодним, і він почав малювати іконостас, а пізніше цілу молитовницю. Різьбив скульптор Коверко [345], викладові салі розмальовували Гординський [346], Магалевський [347], Ковжун [348], Стефанович [349]. Я закупив багато образів і повішав на коритарях так, що установа і академія робили високомистецьке вражіння.

Одною з дуже важних справ була справа целібату, тому що в Станиславові і в Перемишлі запроваджено целібат, — митрополит Андрей здержався. А здержався він з таких причин. По-перше, це був би великий перелом в нашій Церкві, і такі справи треба би рішати на соборі. Друге, що загал народу був противний, і вся парляментарна репрезентація під проводом Романчука [350]запротестувала проти того факту. До Станиславова і до Перемишля не прикладав ніхто великої уваги, тому що там було мало питомців і вони не тішилися великим авторитетом. Хоч спочатку Митрополит сам носився з думкою, в який спосіб запровадити целібат, і його вислів, що “Христос піддав думку Папі Григорієві VII [351]запровадити целібат”, повторяв опісля часто Перемиський єпископ Коциловський [352].

Такий поділ викликав велике замішання і, під оглядом педагогічним незвичайно утруднював акцію. Преса, сецесії [353]і інше витворювало неможливу ситуацію. Я, скільки міг, форсував целібат, підпирав і приймав в першу чергу тих, що були рішені на безженний стан, але атмосфера була дуже непригожа. Отець Галущинський підпирав потайки безженних, писав до Риму за введенням целібату, але у Львові він і отці-василіяни займали бодай індиферентне становище. Митрополит вживав різних засобів, щоби створити ґрунт для целібату, не святив тих, що поженилися, аж по довшому часі. Я запровадив практику, щоби аж по півроку по зложенні іспитів допускати до свячень, але Митрополит здержував нераз і рік, а то й більше, і це витворювало всякі кваси.

Папа Пій XI казав мені на приватній авдієнції, щоби навіть силою запровадити целібат [354], але небаром і він, і Конґреґація змінили свою думку. Раз навіть казав мені Митрополит, щоб запрошувати отців-монахів на конференції про целібат. На це я відповів, що Ексцеленція самі казали на реколекціях, що така річ мусить бути правно переведена. Друге, ані о. Схрейверс, ані о. Климентій, ані навіть деякі отці-василіяни не хотіли зайняти рішучого становища в справі целібату так, що ціле “одіюм” спадало на мене. Все-таки значна кількість, і то добрих безженних, вийшла за тих 25 літ з Духовної семінарії. Ще один арґумент промовляв за великою второпністю і обережністю в справі целібату — це була нез’єдинена Церква на Україні і в Росії. Не можна і не треба було, а нинішний час потверджує ще більше, поглиблювати рова між нами і нез’єдиненим Сходом.

Коли нині так глядіти з перспективи переслідування Церкви, то треба сказати, що і між жонатим, і між безженним духовенством було дуже багато, що дали докази геройської посвяти, а так само між одним і другим були апостати. І після першого наступу на Церкву багато безженних світських священиків і монахів поженились і відпали від Церкви, так що під тим оглядом треба добре застановитися над майбутнім введенням целібату, підготовити його і виховувати та вводити його більш раціонально, а передусім усі мусять всіма силами створити відповідну, пригожу атмосферу для целібату.