Йосиф Сліпий - Спомини

Я глибоко переконаний, що найбільшим лихом під кожним церковним оглядом була розбіжність між нашим єпископатом, брак координації і підпорядкування, та й не було нікого, хто стукнув би кулаком у стіл і запровадив лад. Один з найвищих достойників Католицької Церкви (секретар стану кардинал А. Чіконьяні [355]), який визнавався добре в наших умовинах, сказав мені: “Коли заходять якісь різниці, то ви при першій виміні думок розбігаєтеся на всі боки і незвичайно важко стягнути вас знову в одно. Ми також диспутуємо, сваримося, маємо різні погляди, але вкінці, переговорившись, всі працюємо далі в одному напрямі”. Нема сумніву, що виміна думок мусить бути, і було би зле, якби її не було, але якщо заходить потреба, то вміти звести все до спільного знаменника. Не можна сказати, що в нашому єпископаті не було того зрозуміння. Я не забуду, як покійний єпископ Павло Гойдич [356]казав мені раз в Пряшеві про Мукачівського єпископа Ґебея [357]: “3 ним не годен сваритися: або він вас переконає, або сам уступить”. Видно, що при добрій волі можна би цю згоду осягнути, а єдність нашої Церкви повинна би давати приклад і для нашого розбитого світського життя. А один слідчий сказав раз до одного нашого священика, коли він не хотів підписати протоколу самометно, забувшись: “О, якщо би ви не були такі розбиті і розсварені між собою”, — розумій: що тоді з вами би числилися, і ви не одно могли би переперти, а так розбитих всіх поволі вас ліквідують.

Політичні умовини між поляками і українцями загострювалися, почалися переслідування і напади на вулицях. Одного дня, коли питомці пополудні були на проході, польська боївка напала на семінарію, повибивала вікна, вдерлася досередини, повикидала постелі та порозрізувала подушки так, що хмари пір’я уносилися на вулиці Коперника й Оссолінських. Багато аматорів робило фотографії, а мене мало камінням тоді не вбили. І пізніше треба було забезпечувати семінарію на ніч перед вломами і розставляти сторожу вночі. Але, слава Богу, не було вже більше нападів. Це впрочім тягнулося вже від 1925 року, коли я став ректором Духовної семінарії. Бо сейчас після того, вночі, прийшла поліція і хотіла робити ревізію, але я спротивився, покликаючись на щойно підписаний конкордат [358], і вона відійшла. Все-таки вона чуйно слідила за семінарією, і треба було бути дуже осторожним, щоби не давати жадної нагоди, тим більше, що часи пацифікації були дуже прикрі.

Як наші питомці по вакаціях вертали на дальші студії до Риму, я написав листа до кардинала Тіссерана [359]і залучив фотографії з нападу на семінарію. Кардинал предложив їх Папі, а Папа казав нунцієві Кортезі [360], щоби він поїхав до Львова і успокоїв загострені відносини між поляками і українцями. Апостольський нунцій Кортезі написав до мене листа, я поїхав до Варшави і підготовив його приїзд. Він прийняв мене тоді на обід. В означений день я виїхав по нього до Перемишля, а на станції у Львові явилися польські представництва державні і духовні, а від українців єпископ Бучко [361]. В катедрі св. Юра апостольський нунцій промовляв, а я перекладав його промову українською. Митрополит дав обід. Апостольський нунцій оглянув катедру і всі важніші українські установи у Львові, а один день присвятив академії, де був витаний дуже оваційно. Це зробило на нього велике вражіння, і його реляція про академію і семінарію була дуже прихильна. В Римі цілковито змінили погляд на нашу Церкву. Зі Львова апостольський нунцій Кортезі поїхав ще до Станиславова і до Перемишля. Те все було небувалою подією в історії нашої Церкви.

Дальшою великою прикрістю була несподівана смерть єпископа Йосифа Боцяна, який заслаб на інфлюенцу. Його особистий і семінарський лікар — доктор Вахнянин [362], оглянувши, сказав, що нема жодної небезпеки. Тим часом він, на другий день, вийшовши з кімнати, впав з ослаблення і помер. То було незвичайно прикре вражіння. Похорон коштував багато здоров’я і енергії [363].

Мушу сказати, що таких прикростей я мав багато зі всіх боків, і дякую Богові, що я то все переніс, і дивуюсь, що я то міг перенести. Кожний мав якісь претенсії — і батьки питомців, і професори, і капітула, і польське правительство, і націоналісти, і редакції, і противники целібату. А втримати 300, а то й більше, питомців, то не була легка річ, а помочі великої я не мав, бо о. Малиновський потрафив ніччю випускати питомців на збори, а також і о. Лаба гойно давав всякі виходи поза моїми плечима. Кожний хотів, щоби я давав йому підмогу. Так, що нераз вже вичерпувалися всі резерви духовних і фізичних сил, і гадав я кинути усю імпрезу та й кудись забратися. Одначе багато людей розуміло цілу справу, прихильно ставилися і підбадьорували, щоби не кидати, бо як казав отець-професор Конрад: “Все завалиться, і будуть радуватися тії, що давно хотіли завалити семінарію і академію”. І він мав рацію, і не було іншої ради, як, незважаючи на прикрості, дальше нести свій хрест.