Йосиф Сліпий - Спомини

Большевицьке військо ввійшло і до семінарії. На вулицях лежала покинена польським військом зброя, і були вже зорганізовані відповідні гуртки, щоб витати большевиків. Кілька днів було ще спокійно, бо був наказ, щоби всі оставали на своїх місцях. До палати вони не заходили, але зате в Святому Юрі вони перевіряли і контролювали все. В школах почали від усування хрестів, а пізніше позаводили всі порядки і поусували директорів шкіл, між іншим і о. Лициняка з гімназії сестер-василіянок [400]. Свобідна большевицька педагогія знаходила навіть прихильність і між молоддю, яку хотіли вони з’єднати собі розгнузданістю. Хлопці навіть курили в клясах. Одну частину семінарії зайняло військо і розбило пам’ятник митрополиту Андреєві в городі, а другу частину — університет, спершу на схоронище для бездомних, а опісля на гуртожиток. Я мусів перенестися до Святого Юра.

Коли вони мали займати семінарію, то я ходив до комісаря освіти Ґаґаріна [401], що приїхав до Львова. Хотів я захоронити Духовну семінарію, але я його не застав, а опісля він від’їхав. Котрийсь з секретарів сказав мені, що з ним можна говорити, бо він не нищить всього відразу.

Ректором університету у Львові був Марченко [402], поводився досить грубо, хоч старався заховати етикету, скидаючи рукавицю, коли подавав мені руку. Зачали показуватися всі погані елементи і голоситися на послуги большевикам. Наш музей перенесено до Національного музею, а бібліотеку — до Оссолінських. Я не міг показуватися, щоб не дразнити большевиків. Раз я інтервенював в Марченка в справі нищення Духовної семінарії, але безуспішно. Казали, одначе, що він скривався зі своїми українськими поглядами, бо його пізніше розстріляно [403].

На церкви наложено непосильні податки, передусім вдесятеро жадали за електрику, так що в церквах світили свічками. На мене наложили величезні податки, а як заплатив один, то накладали другий. Присилають різні комісії для провірки, і треба було продавати річи, щоби позбутися напасти. Безпотрібно дразнив їх о. Ґорчинський [404]. Почалися масові арешти всіх наших політичних діячів, котрі не виїхали за кордон, і їх повивожено за кордон і до ляґрів. Між ними: Дмитра Левицького [405], Кузьмовича [406], Гриня Тершаківця [407], Івана Німчука [408], Володимира Старосольського [409]і, здається, Целевича [410]. Ніхто не спав у своїй хаті, а кожний ховався по бюрах і спав на столах або на долівці та надслухував вночі, чи не заїхав під хату “чорний ворон”.

Митрополит думав, що його спрячуть, і тому післав отця Йосифа Кладочного [411]з листом до Східної Конґреґації і предложив мене на свого наслідника. Крім цього, написав він кілька листів, думаючи, що поллється кров. У дійсності, крім ув’язнення, не було розстрілів аж до відвороту большевиків. Митрополит натякнув мені на номінації, але я не брав цього на серйо, бо де ж було можливо дістатися в тодішних умовинах до Риму. Тим часом о. Кладочний вернувся, хоч і з великими труднощами, і Митрополит дав мені прочитати лист кардинала Тіссерана про мою номінацію [412]. Я став опиратися. Тоді Митрополит казав мені дати кандидата на своє місце. Одначе я не находив нікого відповідного під таку грозу. Я думав про єпископа Чарнецького [413], але він з огляду на свою непорадність і нервовість, як я потім переконався, не надавався. Я видів, що то жадна почесть і жадне відзначення в таких тяжких часах, але важкий тягар. Коли я заявив Митрополитові, що то велика відповідальність брати на себе такий обов’язок, то почув відповідь, що ще більша відповідальність не взяти його під цю пору. А я йому на це: “Я ж нічого не зможу зробити в тих умовинах”. — “Що зможете, то зробите”, — настоював Митрополит.

“Коли бажаєте прийняти свячення?” — спитав на закінчення. Було перед св. Николаєм, але сейчас я побачив празник Непорочного Зачаття і на це свято (22 грудня 1939 року) прохав я про свячення. Кажуть, що то сталося по бажанню моєї покійної матері, яка мала велике набоженство до Непорочного Зачаття і на цей празник завжди замовляла Службу Божу.

Про свячення прохав я в молитовниці Митрополита з огляду на його недугу. Святителями були єпископ Н. Будка і єпископ Н. Чарнецький, в сослуженні капітули [414]. Вправді, свячення були тайні, але всі знали і догадувалися про те. Одночасно з моїм <���вибором> [415]на наслідника, Митрополит прохав Папу про потвердження повновластей, даних йому ще Папою Пієм X, бо умовини стали подібними, щоб забезпечити духовну опіку на величезних просторах. І тим часом Митрополит іменував на основі давної власти екзархів: для Росії — о. Климентія, для Білорусі — о. Нєманцевича Т. І. [416], для Холмщини і Підляшшя — дотеперішнього візитатора єпископа Н. Чарнецького, <���а для Великої України — мене> [417]. Ми відбули навіть собор екзархів під предсідництвом митрополита Андрея і прийняли постанови, які я уняв у сто глав, а в їх основу ліг Петербурзький синод з 1917 року, рішення якого я опублікував був свого часу в “Богословії”. В письмі з Риму кардинал Тіссеран подав, що папа Пій XII не затвердив повновластей, а лише пізніше, за гітлєрівської окупації, назначив Митрополита посередником між затвердженими також екзархами і Апостольським Престолом [418]. Після першої відмовної відповіді екзархи написали до папи письмо, що годі резиґнувати в тих умовинах, тим більше, що екзархи, іменовані на основі повновластей, даних Пієм X [419]і потверджених Бенедиктом XV [420], і було би непростимим гріхом звільнюватися в таких умовинах від наложених тягарів. І на основі того прийшло, за гітлєрівських часів, через Берлінську нунціятуру папське потвердження. Ми пізніше умовилися, що кожний екзарх може робити в другому екзархаті, що буде можливе, якщо екзарх своєї екзархії був би перешкоджений в який-небудь спосіб. На основі того я як одинокий екзарх поіменував адміністраторів [421].