Йосиф Сліпий - Спомини

Почалися тоді переслідування жидів і всякі реванші. Тоді я запровадив був до Митрополита рабіна Лєвіна [439], а він, виходячи з палати, стрінув мене, був дуже вдоволений і сказав, що буде дякувати Богові, якщо діти будуть спасенні, а він хоче ділити долю з своїм народом. Я зі свого боку робив те, що міг, щоб їм помогти. В пивницях семінарії переховувалися жиди, а також і в сестер жидівські діти. У бібліотеці Митрополита був один аптекар. Більше було жидів в монастирі студитів в Уневі. Рабіна Лєвіна, здається, зловили опісля німці на вулиці і розстріляли. Вони створили жидівське ґетто, а за якусь там неправильність повісили адвоката-жида на бальконі, для постраху. То були жахливі сцени і переживання, так що їх годі описати.

ОУН по приході німців скликала вечором до “Просвіти” збори, на яких проголошено відновлення української державности 30 червня 1941 року. Від нашої Церкви промовляв я. При кінці виступив Ганс Кох і закрив збори, зазначуючи, що німецька влада не дала на це апробати. Пізніше десь він мав говорити в митрополичій палаті, що найшовся в такому положенню, як це було в 1918 році за гетьмана Павла Скоропадського в Києві. Одначе тим разом обійшлося без арештів. Уже це охолодило українсько-німецькі відносини, і треба було думати про власні сили, а не про всілякі уроєні помочі зі всяких боків. Зачали творити ефемеридний [440]уряд. Ректором університету був назначений професор Сімович [441]. ОУН зверталася до нього, щоби дозволив на збори в університеті, одначе він не згодився, і тому вони відбулися в “Просвіті”.

Про внутрішні роздори ОУН нам було невідомо, і тому ми вважали, що це є однозгідна українська акція. Коли перші державні почини показалися сумнівні, скликано до “Дністра” [442]збори визначніших громадян, між іншим промовляв там Старух [443]з пропаґандивного становища. На них вибрано так звану Раду Сеньйорів, яка мала репрезентувати українців і становити авторитетне тіло, бо німці створили комітет, на чолі якого станув доктор Паньківський [444]і [який] був у зв’язку з Центральним Комітетом [445]професора Кубійовича [446]і д-ра Глібовицького [447] [448]в Кракові. Почесним предсідником Ради Сеньорів був митрополит Андрей, а дійсним головою доктор Кость Левицький. До Ради вибрано кількох світських гімназійних професорів, а з духовних мене і отця Костельника. Входили там у склад і професори Паньківський та Білецький [449]. Був все приявний на засіданнях відпоручник ОУН. Пригадую собі, що дуже громовладно промовляв “Леґенда” [450], впрочім, популярний серед підпілля, і грозив майже арештом Ради. Доктор Кость Левицький випрацював статут і хотів його поширити на Україну, але доктор Паньківський висував свої труднощі. Так само були вони з боку і німців, і націоналістів. Часто забирав голос і о. Костельник, але коли треба було знайти якусь золоту середину, то він попадав у невторопні крайності, і видно було, що до політики він не надається. Після одної такої промови прийшов до мене мій шкільний товариш доктор Володимир Лисий і переповів мені розмову Костя Левицького на виділі сеньйорату, в якій Кость Левицький мав сказати про о. Костельника, що “він найдурніший політик на Україні”.

У справі нашої Церкви я ходив до ґубернатора [451], який був назначений ґенерал-ґубернатором Франком [452], бо внедовзі гітлєрівці влаштували офіціяльне перебрання влади. Приїхав ґенерал-ґубернатор Франк із Кракова, влаштували офіціяльний акт, на якому були від українських громадян: Децикевич, Андрій Палій (директор “Маслосоюзу”). Франк прийняв українців в окремій салі, і коли він проголосив підчинення Львова польському ґенерал-ґубернатораторові, то Палій аж заплакав. Пригадую, що Франк потішив українців тим, що “παντα ρει” [453]— все змінюється, і цей стан може змінитися. Мимо цього, акт підчинення викликав жахливе вражіння. Хоч Децикевич був захоплений краснорічивою промовою Франка, то всім тоді стало ясно ще більше, що німці нам неприхильні. ОУН провадила далі підпільну роботу, і полковник Мельник, і Бандера на свою руку. Серед того жахливого стану ОУН, очолювана Бандерою, почала робити атентати на членів ОУН під проводом полковника Мельника. Це викликало впрост застрашаюче пригноблення. І на очній ставці зі мною адвокат з Бережан (з групи Бандери) [454]признав, що атентати робили вони, хоча прилюдно вони це заперечували, але ніхто в то не вірив. Громадянство було залякане таким братовбивством. Вже передше викликували вони велике огірчення в усіх, коли падали наші люди, як, наприклад, директор Академічної гімназії у Львові доктор Іван Бабій [455], мій шкільний товариш, який був одним з найкращих філологів та належав до найвизначніших студентів львівських польських професорів, а в часі визвольних змагань — старшина УГА. Зрештою, то відома історія. Ввиду такого жахливого положення, я рішився скликати одних і других націоналістів та шукати порозуміння між ними. Було кілька таких сходин, але сторонники Бандери не виказували доброї волі. Здається, що ті атентати на верхах припинились, але убійства повторялись.