Йосиф Сліпий - Спомини

З проповідниці перед входом до катедри я виголосив пращальне слово, за яке мені о. Климентій опісля дуже дякував, кажучи, що “це було спеціяльне харізма”. Похід був величавий зі Св. Юра до сойму, на Вали, на Коперника і попри Техніку [505]назад до катедри. Домовину несли священики, на зміну. Бачив я, що збоку йшов уповноважений, а перед ним йшло кільканадцять большевицьких бойців, мабуть, щоби перешкодити якомусь нападові. Похід розвинувся гарно, все йшло в найкращому порядку. Час до часу приступали до мене священики і я видавав відповідні зарядження. Похід вернувся до Св. Юра і домовину зложено в крипті, побіч домовини кардинала Сильвестра Сембратовича. Після обіду-тризни відправив панахиду при столі єпископ Й. Коциловський. Єпископ Лакота радив мені, щоби чимскорше старатись про палліюм [506]. Після того вони вернулися назад до Перемишля.

На другий день прийшов уповноважений, ґратулював мені, що похід відбувся зразково і видно було організаційний змисл Церкви. “Забудьте те, що було”, — казав він до мене. Я зробив візиту обласному і йому. Вони навіть тоді вбралися по-святочному, що в них бувало рідко. Про смерть і похорон митр. Андрея я написав письмо до Східної Конґреґації і вислав поштою, але не знаю, чи дійшло воно. Пізніше казав отець-канцлер Ґалянт, що ґенерал, глядячи на похоронний похід, говорив: “Але ж накидали на того молодого митрополита хрестів, як він їх донесе”, — бо я йшов в митрополичому поліставріоні [507].

На другу неділю, після похорону, відбулася моя інсталяція [508] [509], в якій брали участь єпископи Будка, Чарнецький і архиєпископ Базяк. На ній відчитано відручне письмо покійного митрополита Андрея, яке він написав ще напочатку. І тоді пішла вже правильна робота. Собор продовжував я далі. Всі залеглості, яких назбиралося задля недуги, я полагодив впродовж кількох тижнів і докінчив свою історію середньовічної філософії та догматику, яку переписав на машині о. Белей [510]. Покійний митрополит Андрей іменував був понад усталене число 10 ще двох каноніків: о. Рудя і о. Хмільовського [511]. Отець Куницький запитував мене в тій справі, і я відповів, що якось ту справу полагоджу. Тому, що помер о. Базюк [512], і о. Томович [513], а о. Лободич [514]виїхав і стратив своє каноництво, то я іменував ще о. Ґалянта і о. Зафійовського [515].

Щоби рушити якось справу студитів, я іменував о. Климентія архимандритом, і як такий він мусів перевести вибори ігуменів по студитських монастирях з достаточним числом монахів. Сам він мешкав в митрополичій палаті і час від часу, після можливости, відвідував студитські монастирі, або монахи приходили до нього.

Я розпочав відвідини всіх наших церков у Львові, думаючи відвідати опісля всі церкви в єпархії, наскільки це буде можливе. І так відправляв я в отців-василіян, редемптористів, студитів і по інших львівських церквах, виголошуючи проповіді. Все йшло в порядку. Так само і четвергові сесії продовжувались нормально далі. Отець протоігумен редемптористів де Вохт [516]прийшов і тішився, кажучи, що “фіра котиться так добре”, тобто, що ціла адміністрація фунґує [517]добре. Передусім вважав я на вбогих, збирав датки на вдів і сиріт, бо нужда була тоді велика.

Один василіянин Фуртак, дириґент хору, зв’язався з якоюсь дівчиною, хористкою, яка пізніше мала від нього дитину. Священики звернули мені увагу і ходили до нього, щоб його врозумити, бо большевики лише чигали на це, щоби висувати такого як професора на якісь видні становища. Прийшли до мене о. протоігумен Градюк [518]і о. ігумен Борса, але вони чи залякані, чи що, були безрадні. Я казав, щоби його де вислати до другого монастиря, і отці навіть перетримували його в митрополичій палаті, але після мого арешту він вернув до своєї любовниці і жив з нею далі. Цілу цю розмову на різні теми з отцем-протоігуменом Градюком переповів опісля отець Борса на суді, коли мене судили другий раз і він вже був відпав та обвинював мене як наочний свідок [519].

Небаром після інтронізації прийшов до мене уповноважений (міністер) з Києва і домагався, щоби вислати до Москви делеґацію, зазначуючи, що о. Костельник був призначений ще покійним митрополитом Андреєм. Я тоді назначив на провідника делеґації отця-архимандрита Климентія, який згодився, даючи йому також виготовлений меморіял в справі свободи і потреби нашої Церкви. Крім того був призначений ще о. Котів і о. Будзінський, студит. Я дав їм деякі вказівки, між іншим казав, щоби відвідати католицького пароха при церкві св. Людвика о. Бравна [520]і патріярха Алексія, бо я передше жодних зв’язків з ним не мав і не знаю, щоби покійний митр. Андрей його витав або звертався до нього. Вони були в предсідателя Комітету для реліґійних справ Карпова, який прийняв їх дуже чемно. Делеґацію прийняли несподівано скоро, бо очікували її вже в Москві, і відносні орґани НКВД були вже повідомлені. Голова делеґації отець-архимандрит Климентій предложив прохання і меморіял, відчитав признання нашої Католицької Церкви в Радянському Союзі. Пізніше, при кінці грудня 1944 року “Правда”, орган Комуністичної партії (чи “Известия”, орган правительства) помістив повідомлення про смерть митрополита Андрея і що Греко-Католицьку Церкву в Радянському Союзі “возглавляв” митрополит Йосиф [521]. З меморіялу Карпов був невдоволений, бо не було жодних звільнень з податків, реліґію по школах, шпиталях і т. д. в Радянському Союзі було заборонено. Хоч о. Бравн хвалив дуже, що бодай один митрополит в Радянському Союзі підніс належні домагання Католицької Церкви в большевицькій державі. Делеґація не могла відвідати о. Бравна, бо НКВД рішучо противилося тому, одначе о. Климентій післав білет [522]до нього, і він прийшов до готелю “Інтурист”, до якого заїхала наша делеґація. Вона була також у патріярха, і він передав привіт та комплект “Журналу Московської Патріярхії”. Я пізніше коротко подякував йому і більше жодних зв’язків з ним я не мав. Він запросив делеґацію на богослужения, одначе о. Климентій не пішов, а лише о. Костельник і прочих двох отців. Отцю Костельникові завернулось в голові від того, що його тоді витали там кадилом, бо патріярше окруження певно знало від НКВД, що йому ще за життя митрополита Андрея пропонували єпископство. Отець Костельник побоювався, що заарештують за його статті і бундючні виступи проти большевиків. Тим часом НКВД взяло іншу лінію.