Йосиф Сліпий - Спомини

Я зачав був ходити на університеті у Львові на другому році (1912) на виклади української мови професорів Студинського [251], Грушевського [252], на педагогіку Маньковського [253]і на інші виклади. В Інсбруці я побачив, що те все треба лишити і віддатися студіям філософії і теології. Коли ми приїхали зі Львова до Відня, і через Альпи, до Інсбрука, то вже падав сніг, бо було це при кінці жовтня. Як ми приїхали до “Канізіянума” [254], то була десь шоста година ранку. Нас впроваджено до атріюм, в якому на підвищенні стояла велика статуя Серця Христового. І я тоді подумав собі: що то з мене буде?!

Отець-реґенс Гофман [255]прийняв мене ввічливо, і я мав окрему кімнату, як кожний конвіктор [256], і була вже більша можливість занятися наукою. Середовище було інтернаціональне, 250 питомців. Реколекції [257]тривали 10 днів і впроваджували вже глибше в духовне життя. Зжитися з товаришами різних націй було досить важко. Нас українців було тоді, здається, 10: Іщак [258], Дідуник [259], Донарович [260], Кукурудза, я і інші. Службу Божу правив о. Дутчак [261]. Я зложив іспити дуже добре і вернувся на вакації до Заздрости. Одначе захворів я на тиф, і щойно з опізненням, десь при кінці жовтня я приїхав до Львова. Митрополит Андрей думав, що я вже зрезиґнував з теології, запросив мене на обід й опісля виправив назад до Інсбрука. На третьому році я зачав вже думати про докторську дисертацію. Іспити зложив я з дуже добрим успіхом і виїхав на вакації знова до Галичини. В тому часі вибухла війна і я мусів остатися вдома один рік, бо Галичину зайняли російські царські війська. Слава Богу, я якось не був арештований і при найближчій австрійській офензиві я з батьками переїхав Стрипу і з Підгаєць дістався до Львова. Помагав мені мій товариш Мостович [262]. У Львові митрополита Андрея не було, його ув’язнила і вивезла до Суздаля царська влада, отець-офіціял Білецький видав мені потрібні документи, і я виїхав назад до Інсбрука, щоб продовжувати студії. В “Канізіянумі” отець-реґенс і товариші думали, що я пропав під час російської окупації, і тим радше прийняв мене до конвікту [263]. Я вписався на четвертий рік (1915 р.) і став думати про докторат та й написав дисертацію [264], яка була прийнята в 1916 році професорами Урбаном Гольцмайстером [265]і Йосифом Ліндером [266]. Мені навіть призначили премію, тодішних 40 австрійських корон. Це був високий гонорар. На вакаціях остався я вже в Інсбруці при церкві “Ewige Anbetung” [267], а по вакаціях приготовлявся до риґорозуму [268]з історії права. В тому часі мусів я відбути й операцію сліпої кишки. При кінці шкільного року 1916–1917 я зложив другий риґорозум з моральної, пасторальної, катехитики і літургіки.

Саме в 1917 році вернувся з російської в’язниці митрополит Андрей. Тому, що це була війна, то він з Петербурга дістався до Швеції, а звідтам до Швайцарії і зі Швайцарії переїжджав через Інсбрук та казав мені приїхати до Галичини на свячення. Я одержав дияконат у Львові, а пресвітерат в Уневі [269], до якого представляв мене о. Йосиф Схрейверс [270], бо там був монастир редемптористів. Перед свяченнями я відвідав батьків, яких був я полишив в 1915 році в Підгайцях, звідки вони вернулися на своє знищене господарство. Тоді з війська вернувся інвалід брат Роман, і вдома, крім батьків, була ще сестра Євгенія. Коли я, після свячень, вернувся до Інсбрука докінчувати докторат, то Роман і Євгенія померли [271]. Я був до них дуже прив’язаний, тому вістка про їхню смерть була для мене так дуже болюча. Загинув в тому часі, на війні, і другий брат Володимир, як медик, дуже чесний і дуже благородний.

Заздрістянський-Пантелиський степ виглядав, як по татарськім наїзді. Поки око сягало, земля неуправлена, порозкидана зброя, величезні гарматні кулі лежали зариті в землю, кільчасті дроти. Не видно було тільки трупів, що були позвожені і похоронені на кладбищі. Гайвороння крякало і ширяло понад побоєвищами. Я мусів йти пішки мало що не з Підгаєць, на Золотники, а опісля до Заздрости, бо іншої комунікації не було. Вертав я вже фірою до Підгаєць. Село було зруйноване, остались лише деякі хати, а селяни рилися в своїх криївках і бралися горячково до відбудови своїх хат.

Після свячень, в празник Непорочного Зачаття [272], я вернувся з Унева до Львова, а опісля чимскорше до Інсбрука, щоби оминути всяких перепон, яких було багато. В Інсбруці я замешкав в сестер-монахинь при церкві “Ewige Anbetung”, а потім в сестер в Матрай на Бреннері [273], та й став пильно приготовлятися до найтяжчого риґорозуму з догматики. Звичайно наші докторанти на кінцевий риґорозум виїжджали до Відня, бо там під тим оглядом було легше. За несповна 5–6 місяців я зложив риґорозум, і воно пішло дуже добре, професори були дуже вдоволені. На докторську промоцію прийшло дуже багато гостей, хоч я нікого не запрошував, так що сам реґенс, о. Гофман, дивувався моїй популярності, незважаючи на те, що я нігде не уділювався.