Йосиф Сліпий - Спомини

По докторській промоції я вибрався до Львова, і по дорозі мене запрошено на Велеградський з’їзд [274]в 1918 році, який влаштовував архиєпископ Стоян [275]. Був там тоді і отець Спачіль [276]. Про цей з’їзд написав я опісля звіт до “Ниви” [277]. Звідтам поїхав я до Львова, представився в Митрополита, а він післав мене на відпочинок до Словіти, тому що там не було священика-капеляна. Перед тим я ще поїхав до Заздрости і там мав першу Службу Божу, а проповідь виголосив отець-парох Теодор Цегельський.

Війна ще не закінчилась, заключувано з Україною Берестейський мир. Цісар Карло [278]обіцяв заснувати Український університет для українців, а його основу мали творити існуючі вже катедри на утраквістичному Львівському університеті. На інші катедри мали чимскорше приготовляти габілітаційні праці доценти. Таке предложення зробив і мені митрополит Андрей. Я радо його прийняв, одначе вагався, чи писати габілітацію [279]з філософії, чи з догматики. Єпископ Боцян предкладав мені префектуру в Духовній семінарії, одначе я чимскорше вибрався до Мюнхена і там думав писати габілітацію.

Тоді лютувала так звана “гішпанка” [280]і нею заражувались люди в часі подорожей. Не зважаючи на те, я вибрався в дорогу через Відень, і приїхав до Мюнхена з високою горячкою. Не маючи нікого знакомого в Мюнхені, я попрямував до Інсбрука і до Матрай коло Бреннера, і там положився зразу до ліжка та й хорував впродовж одного місяця. Слава Богу, я видужав і тому, що починався вже відворот австрійської армії з полудневого Тиролю, я рішився залишитися в Матрай і писати працю, випозичаючи потрібні книжки з Інсбрука, Відня і з Мюнхена. В Інсбруці професори мені дораджували, щоби я взяв догматику, бо до неї тяжко знайти відповідного професора, а до філософії багато легше. Я послухав ради, передусім професора філософії Доната, Міллера [281]і Брудерса [282], та почав писати про тринітарну науку Фотія. Відворот австрійської армії тривав далі, але мені не перешкоджав на селі в моїй науковій праці. Кінець кінцем впродовж року я написав габілітацію і почав її печатати в “Innsbrucker Zeitschrift für katholische Theologie” [283]. Умовини для печатання були незвичайно прикрі. Мені, одначе, вдалося зробити 100 примірників відбитки і порозсилати її до рецензій. Оцінки появилися дуже прихильні і в католицьких журналах, і в протестантських: німецьких, французьких і англійських. Вона була прийнята як габілітація на Інсбруцькому університеті професорами догматики Йосифом Міллером [284]і Іваном Штуфлером [285].

Тимчасом вибухла українсько-польська війна, я не міг вертатися до Галичини, а тому, що був виснажений, то поїхав завдяки знакомим товаришам на відпочинок у Ціцерс, Ціріх і Айнзідельн в Швайцарії — до бенедиктинів. Вернувши у Матрай, я почувався далі виснаженим і, за порадою лікаря, виїхав у Бріксен, Боцен і Меран, а тому, що полудневий Тироль вже зайняли італійці, я мусів вертатися в Матрай. Впродовж тих двох неповних літ я записався на філософічний факультет в Інсбруці на філософію, клясичні мови, мистецтво і історію.

Війна не кінчалася, а до Риму приїхала наша дипломатична місія Колесси і о. Бонна [286]. Я звернувся до о. Бонна, бо хотів їхати до Риму. Монсеньйор Енріко Бенедетті [287]зі Східної Конґреґації дав згоду, і я приїхав до Риму та замешкав в отців-францішканів на Люнґотевере Фарнезіна. Спершу удержувався я з інтенцій, а опісля Папа Бенедикт XV дав мені 1000 лір підмоги. Рік перед тим він оснував Конґреґацію для Східної Церкви і Орієнтальний Інститут, на якому викладали отці Жужі [288], Салявіль [289], Спачіль та інші. Одначе я ходив на курс маґістерії на Григоріянум [290]і Анджелікум [291]. Передусім глибокі були виклади отця Делятая [292]на Григоріянумі. Я став писати другу габілітацію “De principio spirationis” [293]. Іспити зложив я дуже добре і став “magister aggregatus” [294]. Крім того, в Римі я студіював мистецтво і познакомлювався зі всіми римськими справами. Від францішканів я перенісся до колеґії Сан Люїджі дей Франчезі, а опісля до нашої колеґії на П’яцца Мадонна дей Монті, З, яку відчинено 1921 року [295], і ректором став отець Березовський [296].

При кінці 1920 року приїхав до Риму митрополит Андрей [297]. Його положення було дуже тяжке і загалом уся ситуація ставала нестерпима [298]. Правительство президента доктора Є. Петрушевича перенеслося до Відня, а отаман Симон Петлюра не вдержався і перенісся до Тарнова і Варшави. Митрополитові грозили атентатами, і він бачив, що в тому часі на галицькому терені нічого не можна вдіяти та й тому виїхав через Відень до Риму і замешкав в отців-редемптористів, на вія Меруляна. Хтось-то мені казав, що він заїхав до Колеґії Піо Лятіно, але кінець кінцем я знайшов його в редемптористів на вія Меруляна. В одній з розмов він сказав мені, що віддав Духовну семінарію у Львові отцям-василіянам. На це я відповів, що недобре сталося, бо безженні священики тратять осередок, в якому і біля якого гуртувалися. Єпископ Боцян, вернувши з Сибіру, занепадав на здоров’ю і занедужав на запалення легенів. Отець віце-ректор Дмитро Яремко помер на засланню. Не було тоді нікого, хто міг би взяти ведення Духовної семінарії в свої руки. Митрополит не відповів на це нічого, тільки розповідав про безвихідне положення українців в Галичині. У вільному часі опроваджував мене по римських церквах і музеях. Багато різних представників заходило тоді до нього, і можна сказати, що він заворушив тоді своєю появою цілий Рим. У тому часі мав виклад про східне монашество. В митрополита Андрея були навіть представники сибірських ґенералів, що воювали з большевиками. Поляки, передусім отець-прелат Скірмунт [299], стали параліжувати акцію Митрополита, і приїхав до помочі вірменський архиєпископ Теодорович [300], з яким Митрополит Андрей мав гострі зустрічі. Я супроводжав Митрополита до папи Бенедикта XV, в якого він був кілька разів в справі повновластей, даних йому Папою Пієм X [301]. Документ, який митрополит забрав зі собою з архіву в Академії наук в Петербурзі, опісля перевіз зі Львова через границю один жид, а отець Климентій [302]стрінув його у Відні і привіз до Риму. Документ оправдав його вповні перед Папою і виказав усю лож польських наклепів. У Східній Конґреґації рішено відчинити знову Руську Колеґію, яка на час війни була замкнена, і Папа Бенедикт XV написав в тій справі письмо до Митрополита з датою 21.2.1921 року [303]. Я супроводжав Митрополита також до різних дипломатичних представників, бо Франція віддала Галичину Польщі. Але, мимо всіх усильних заходів, нічого не вдалося вдіяти. Щоби переждати критичний час, Митрополит, за згодою Східної Конґреґації, виїхав на апостольську візитацію українців в Південній Америці. Багато помагали йому тоді отець Бонн і отець Жан [304]. З Риму митрополит Андрей виїхав через Париж до Бельґії і Голляндії і там давав конференції про Схід і про нашу Церкву. За ним поїхав архиєпископ Теодорович, щоби параліжувати його акцію, але, як казав отець Схрейверс, даремно, бо митрополит Андрей говорив перфектно по-французьки, а архиєпископ Теодорович дуже кепсько. При таких нагодах Митрополит збирав жертви на сироти. Звідтам він поїхав з братом Ґродським спершу до Полудневої, а опісля до Північної Америки, де проповідями і конференціями продовжував збирати пожертви на сироти так, що аж занедужав.